«Я не буду рятуватися. Так тут і залишуся»

Дружина Лідія:

Стрільбища постійні щоночі. Якщо день не стріляють, то нормально. Потім починають. Зараз вже і вдень. Але вдень не так ще агресивно, а вночі постійно.

Найстрашніше і найбезвихідніше, коли обстріл жахливий, і я не можу чоловіка-інваліда витягнути з хати. Якщо, не дай Бог, влучило б, я б не знала, як його витягати з дому.

Снаряд влучив до сусідів, а у нас тріснула хата ззаду. Вікна в сусідів повилітали з рамами. Ми не знали, що робити, злякалися. Хапаю його, не знаю, куди бігти. Я навіть не зрозуміла. Я думала, що це до нас влучило. Такий вибух був жахливий. Страшно в такий час таким інвалідам переживати це все.

Чоловік Євгеній:

У 2004-му почали ноги боліти, ходити стало важко. Довго далеко не пройдеш. Далі – гірше. Підказати – ніхто з лікарів не підказав, що треба було крапати. І пішли проблеми далі.

Потім у Донецьку операцію зробили, і стало зовсім «добре», через місяць після операції відрізали ноги. Прохідності судин не було. Зробили операцію, хотіли прочистити там все чи поміняти. Хто його знає? Ну, напартачили так, що й місяця не минуло – довелося відрізати.

Дружина:

Через кожні два роки треба довести, що немає ніг. Навіщо це все треба? Є ж в раді безпеки всі документи. Навіщо через кожні два роки це доводити? Він залишився в 54 роки інвалідом. Якось він же пересуватися повинен? Нам сказали, що машину інвалідну ми ніколи не отримаємо, черги на них жахливі. Людина, отже, прикута до свого дому, до ліжка, і далі свого двору він виїхати не може нікуди.

Чоловік:

Непотрібною людиною себе почуваєш, просто зайвою. Кому я потрібен? Поки бабця жива, поки потрібен. А так... Хто кому потрібен у нашій країні? Так будемо жити, як Бог дасть, будемо намагатися виживати.