Стоянова Анна, 11-б клас, ЗЗСО "Прилиманський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Саранчук Надія Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Це не просто цифра, це частина мого життя, історія моєї країни, оголений нерв, який торкається серця кожного українця. Я учениця 11 класу, мені 16 років , уже 1000 днів я живу в період великої війни, яка забрала мир і спокій у моїй країні. Мені завжди здавався неможливим початок війни у ХХІ столітті. Де міжнародна дипломатія, гарантії підписаних меморандумів? Світ збожеволів. Виходить, немає інституцій, які б регулювали міжнародне право? А можливо, це божевілля окремих диктаторів, які не воліють дотримуватися міжнародних норм і законів і намагаються заволодіти чужими територіями? Велика політика, у якій мені важко розібратися. Але я добре розумію, що відбувається навколо: звуки смертоносних ракет, вибухи снарядів, тривалі повітряні тривоги, і сум моєї мами та дідуся...

Уперше слово «війна» я почула, коли мені було 6 років. Для моєї сімʼї війна розпочалася ще в 2014 році. Вона була нам тоді пекучим болем, який «тліє» нині незагоєною раною, як і для всіх українців. Це горе всієї неньки- України, і горе моєї родини…

Мої дідусь, бабуся та мама народилися в Донецьку, провели там своє дитинство та молодість. Я також дуже часто була в цьому славетному та гарному місті, хоч і була ще малою, але все памʼятаю все до дрібниць: прогулянки з дідусем та бабусею у парку, смак морозива, дитячі атракціони, куди з сестричкою нас часто водив дідусь, каруселі і запашні бабусині пироги з вишнею. Мама нас залишала влітку, і для нас це була насолода – слухати цікаві історії бабусі та дідуся. Але так тривало недовго.

Якось несподівано, тривожно, тихо, щоб не злякати нас, про війну заговорила мама, коли ми з Донецька приїхали додому, до рідної Одеси. Але насправді то вже була війна — підступна, невидима спочатку, але дуже відчутна для тих, хто жив на Донбасі. Війна, яка забрала в нас не лише території, а й близьких нам людей.

Я не бачила своє місто з 2014 року , бо Донецьк перетворився на символ болю і втрат. Мені завжди розповідав про нього дідусь. Він пам’ятає широкі проспекти міста, запах свіжого хліба з місцевих пекарень і квітучі троянди, які прикрашали вулиці.

Мама любила розповідати про свої шкільні роки, про подорожі до Азовського моря і прогулянки з друзями по затишних донецьких парках. Донецьк завжди здавався мені таким рідним і близьким.

Коли росія анексувала території Донбасу , це місто стало для моєї сімʼї недоступним. Мій дідусь переїхав до нас, в Одесу , і прожив з нами два роки , але завжди хотів повернутися додому. Коли бойові дії притихли, він повернувся до рідної домівки. Дідусь ніколи не підтримував росію та дії країни-агресорки. Серце його сповнене любові до України. Під час повномаштабного вторгнення у 2022 році мій дідусь перебував у Донецьку,

одного разу під час обстрілу в його будинок влучив снаряд. Дідусь дивом залишився живим, бо перебував в іншій кімнаті.

Мама завжди хвилювалася за нього, тому що не пережили війну її рідна мама та бабуся. Бути присутніми на їхніх похоронах мати не змогла через інтенсивні обстріли та тривалі бойові дії. Це було нестерпне горе для мами і для нашої родини. Дідусь не дозволив моїй мамі ризикувати життям і приїхати попрощатися з рідними, він думав за нас: за мене і мою молодшу сестричку. Я добре пам’ятаю мамин сум, біль, відчай. Але вона трималася заради нас.

Коли дідусь залишився сам у зруйнованій домівці, до нього часто приходили російські солдати, задавали провокаційні питання, але він ніколи на них не відповідав і не боявся лайкою висловитися з приводу розпочатої ними війни.

У 2023 році дідусеві вдалося виїхати до Полтави. Нині він там живе і радіє, що залишився на своїй рідній землі — Україні. Ми з родиною маємо змогу його провідувати, і для нас це дуже важливо. Дідусеві очі завжди сповнені смутку та болю за рідною домівкою,за могилами дорогих людей, але він радіє кожному прожитому дню, бо смерть була поруч.

Пройшло дев’ять років війни, з яких останні тисячу днів стали справжнім випробуванням для кожного з нас. Після повномасштабного вторгнення у 2022 році життя українців поділилося на “до” і “після”. У нас немає світла кілька разів на тиждень, але ми навчилися цінувати кожен момент, коли в мережі є електрика. Ми рік не ходили до школи — більшість уроків проводилися дистанційно, але тепер навіть коротке перебування у ліцеїі здається святом. Я навчилася відрізняти звук повітряної тривоги від простого гулу вітру. Ми всі стали трохи дорослішими, бо війна швидко змушує дорослішати.

Моя сім’я, як і тисячі інших, втратила дім і рідних.

Наш Донецьк тепер не просто окупований — він став іншим, чужим. Ми більше не маємо можливості повернутися туди, де наші корені, але ми ніколи не втратимо пам’ять про це місто.

Я завжди вважала, що колись ми поїдемо в Донецьк, і дідусь покаже мені ті самі проспекти, які він так любив, але тепер я розумію, що цей день може бути не скоро. Та я вірю, що він обов’язково настане.

1000 днів війни. Це не просто цифра. Це дні, наповнені втратою, страхом і болем, але також — вірою, надією та непереможністю. Кожен день війни вчить нас цінувати найпростіші речі: мирне небо, тихий ранок, усмішку близької людини.

Я мрію про те, щоб наші наступні 1000 днів були зовсім іншими — мирними, вільними, такими, де ми знову можемо говорити про відбудову і відновлення.

Я вірю в перемогу та ЗСУ. Вірю в те, що колись ми повернемо наш Донецьк. Моя мрія — пройтися тими вулицями, відчути запах того хліба і побачити ті самі троянди, що колись були символом мирного Донецька.

Війна забрала в нас багато, але не змогла відібрати найголовнішого — нашої віри і любові до своєї країни. 1000 днів війни — це лише частина нашого шляху до перемоги. І я знаю, що ми пройдемо цей шлях до кінця.