Надія Крохіна, 11 клас

Відокремлений структурний підрозділ Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Куліковська Наталія Михайлівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У ці нелегкі часи воєнні дії завдають шкоду всій Україні, я та моя сім'я не виключення. Ще як вчорашній день пам'ятаю те як 24 лютого 2024 року, о 5 годині ранку мене розбудила мама та вибух. Ще за день до цього я готувалась йти до школи, а вже через день, вночі, всі поспіхом збирають речі та прямують до укриття. На той момент мені було 13 років тоді я ще не розуміла всього страху війни. Нам відмінили заняття, наче добре, а наче краще було б вчитися ніж з ранку сидіти у підвалі зі страхом не зрозумілості подій. Я та моя родина довгий час перебували в Херсоні, навіть під час окупації.

У період окупації я мало коли виходила на вулицю, навіть в магазин, тому що всюди були рашисти, які здійснювали жахливі речі з людьми особливо з жінками. В магазин я могла піти тільки з кимось із дорослих.

Не дивлячись на дуже високі ціни які рашисти придумали, зрівнявши 1:1 гривню з рублем, ми ніколи  не брали їхніх грошей. Всю окупацію я старанно навчалась в українській школі - дистанційно. Коли звільнили Херсон я була безмежно рада, бо в місті знаходитись наші ЗСУ. Нажаль, через деякий час нам довелось виїхати в інше місто, місто Одесу, через постійні обстріли які недавно впливали на нашу нервову систему. Під час перебування в іншому місті я вперше знову змогла походити вечірнім містом, до комендантської години було ще далеко.

Хоча реакція на гучні чи різки звуки в мене досі залишилась. Єдине, це те що я почуваю себе більш безпечно в Одесі, бо в Херсоні обстріли були постійно та зненацька, тривога спрацьовувала лише після вибухів а снаряди летіли настільки швидко що ледве встигаєш сховатись за дві стіни. 

В Одесі тривоги зазвичай перед прильотом та є час зібратись і піти до укриття. Хоча я все одно сумую за рідним містом. Я була занадто маленька щоб встигнути поїздити по всьому Херсону, а зараз мало що залишилось. 

Війна це те що робить боляче. Я довго не бачу своїх рідних та друзів бо вони в іншому місті чи країні. Навіть коли війна закінчиться якщо повернутися назад то коледж в якому я навчаюсь розбитий і я ніколи не зможу просто навчатись і ходити його коридорами. 

Єдине що я можу сказати точно це "Я ніколи не пробачу росії та її мешканцям їхню агресію", таке не можна пробачити - ніколи. Навіть, коли країна агресор виплатить всі репарації, військові злочинці будуть засуджені та Україна буде відбудована все одно ця нація та країна буде нагадувати про ті страшні події що відбулися.