«Я навіть в Польщі бігла ховатись від гучних звуків»

На початку війни Аліна з маленьким синочком виїхала з Оріхова у Польщу. Зараз вони в Україні, але повертатись з дитиною у місто, яке постійно обстрілюють, Аліна не наважилась

Мені 31 рік, моя родина – я, півторарічний син, мої батьки та бабуся.

Коли почалась війна ми були в Оріхові. За кілька днів до війни у місті панувала тривожна атмосфера. 24 лютого я прокинулася десь о восьмій ранку, ввімкнула телефон і прочитала новини про повномасштабне вторгнення. А мама вийшла надвір і побачила, як летіла ракета на запорізький аеродром.

Моєму сину 23 лютого було сім місяців, а 24-го почалась війна. Ми йому робили фотосесію щомісяця, і ще напередодні війни у нас був гарний день, я його пофотографувала, а наступного дня все почалося. Було дуже страшно. Восьмого березня ми виїхали з Оріхова. Через вісім місяців ми повернулись, але не додому, а до Запоріжжя.

Коли почалась війна я замовляла малому їжу, тому що купити навіть найпростіші пюре в баночках вже було ніде – магазини закрились. Я намагалась запасись, тому що боялась, що нас окупують.

Ночували ми за сином у гардеробі – там такий, ніби, бункер маленький був.  Було дуже страшно. Вода зникала, тому що не було світла. Щойно я почула перші, навіть самі далекі обстріли, у мене почались панічні атаки. Ми бігали в бункер у школі, щоб ховатись від обстрілів.

Я розуміла, що так жити не зможу. Добре, що мене покликала до себе подруга з Польщі. Отож я зібрала здоровенну валізу і два портфелі і поїхала з дитиною. На щастя, до Запоріжжя нас довезли сусіди. Там ми з синочком переночували у його хрещеної мами і сіли на потяг. Я навіть не знала, куди він їде – до Львова чи до Польщі. Просто їхала, аби опинитись подалі від обстрілів – у безпеці.

Їхали ми в тісноті, сидячи, але у малого була місцинка, щоб поспати. Ми сім годин стояли на кордоні, та якось добралися. На вокзалі нас зустрічала моя подруга.

Адаптація була тяжкою. Над нами жила жіночка глухоніма, і вона голосно зойкала, коли пересувала стільці, або якісь предмети. Перші два тижні від цих звуків я підскакувала й бігла десь ховатися. Потім мене трошки відпустило - я почала просто присідати, коли чула гучні звуки, а потім зовсім мені відлягло.

У Польщі є традиція: в пам’ятні дати лунає сирена. 10 квітня була річниця загибелі їхнього президента Леха Качинського. Мала бути сирена на дві хвилини по всій Польщі, та цього разу вони від неї відмовилися. А коли наступного разу таки була сирена, мені вже не було так страшно, я вже більш-менш заспокоїлася .

Я думаю, війна скінчиться, коли у наших солдатів буде більше наступальної зброї. Всі про це говорять. Я схиляюся перед нашими військовими, намагаюся донатити якомога більше для них. Нехай мої донати не такі великі, як хтось може дати, але я вважаю, що кожні п’ять гривень важливі. Все велике складається з дрібного. Ми це неодноразово бачили, коли закривали черговий збір.

Я би хотіла повернутися додому, в рідний Оріхів, і бути там. Щоб дитина пішла в садок, який був запланований, щоб син розвивався. Я хочу мати змогу втілити свої плани в життя. Та зараз зруйновані плани сотень тисяч людей.