Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Аліна

«Я навіть в Польщі бігла ховатись від гучних звуків»

переглядів: 118

На початку війни Аліна з маленьким синочком виїхала з Оріхова у Польщу. Зараз вони в Україні, але повертатись з дитиною у місто, яке постійно обстрілюють, Аліна не наважилась

Мені 31 рік, моя родина – я, півторарічний син, мої батьки та бабуся.

Коли почалась війна ми були в Оріхові. За кілька днів до війни у місті панувала тривожна атмосфера. 24 лютого я прокинулася десь о восьмій ранку, ввімкнула телефон і прочитала новини про повномасштабне вторгнення. А мама вийшла надвір і побачила, як летіла ракета на запорізький аеродром.

Моєму сину 23 лютого було сім місяців, а 24-го почалась війна. Ми йому робили фотосесію щомісяця, і ще напередодні війни у нас був гарний день, я його пофотографувала, а наступного дня все почалося. Було дуже страшно. Восьмого березня ми виїхали з Оріхова. Через вісім місяців ми повернулись, але не додому, а до Запоріжжя.

Мене шокувала жорстокість росіян. Накази наказами, але ж їх виконують люди: вони з цим згодні, вони на це здатні.

Коли почалась війна я замовляла малому їжу, тому що купити навіть найпростіші пюре в баночках вже було ніде – магазини закрились. Я намагалась запасись, тому що боялась, що нас окупують.

Ночували ми за сином у гардеробі – там такий, ніби, бункер маленький був.  Було дуже страшно. Вода зникала, тому що не було світла. Щойно я почула перші, навіть самі далекі обстріли, у мене почались панічні атаки. Ми бігали в бункер у школі, щоб ховатись від обстрілів.

Я розуміла, що так жити не зможу. Добре, що мене покликала до себе подруга з Польщі. Отож я зібрала здоровенну валізу і два портфелі і поїхала з дитиною. На щастя, до Запоріжжя нас довезли сусіди. Там ми з синочком переночували у його хрещеної мами і сіли на потяг. Я навіть не знала, куди він їде – до Львова чи до Польщі. Просто їхала, аби опинитись подалі від обстрілів – у безпеці.

Їхали ми в тісноті, сидячи, але у малого була місцинка, щоб поспати. Ми сім годин стояли на кордоні, та якось добралися. На вокзалі нас зустрічала моя подруга.

Адаптація була тяжкою. Над нами жила жіночка глухоніма, і вона голосно зойкала, коли пересувала стільці, або якісь предмети. Перші два тижні від цих звуків я підскакувала й бігла десь ховатися. Потім мене трошки відпустило - я почала просто присідати, коли чула гучні звуки, а потім зовсім мені відлягло.

У Польщі є традиція: в пам’ятні дати лунає сирена. 10 квітня була річниця загибелі їхнього президента Леха Качинського. Мала бути сирена на дві хвилини по всій Польщі, та цього разу вони від неї відмовилися. А коли наступного разу таки була сирена, мені вже не було так страшно, я вже більш-менш заспокоїлася .

Я думаю, війна скінчиться, коли у наших солдатів буде більше наступальної зброї. Всі про це говорять. Я схиляюся перед нашими військовими, намагаюся донатити якомога більше для них. Нехай мої донати не такі великі, як хтось може дати, але я вважаю, що кожні п’ять гривень важливі. Все велике складається з дрібного. Ми це неодноразово бачили, коли закривали черговий збір.

Я би хотіла повернутися додому, в рідний Оріхів, і бути там. Щоб дитина пішла в садок, який був запланований, щоб син розвивався. Я хочу мати змогу втілити свої плани в життя. Та зараз зруйновані плани сотень тисяч людей.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Оріхів 2022 Текст Історії мирних жінки діти переїзд психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення освіта харчування дітей житло неповні сім'ї діти внутрішньо переміщені особи перший день війни розлука з близькими Біженці
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій