Любов Михайлівна вдруге втратила житло і всі свої речі. Вперше це сталося через вимушений від’їзд з Донецька, вдруге – з Маріуполя. 24 лютого вона поїхала на роботу, взявши з собою лише ноутбук. Назад так і не повернулася

Мені 57 років. Я жила в Донецьку. Працювала в Донецькому юридичному інституті МВС України. У 2014 році разом з навчальним закладом переїхала в Маріуполь, а потім – у Кривий Ріг. До 2015 року служила як працівник поліції, а потім вийшла на пенсію і продовжувала працювати в цьому ж інституті, але вже як цивільна людина. Була доцентом кафедри загальноправових дисциплін. До 2020 року я жила й працювала в Кривому Розі, а потім переїхала до Маріуполя у зв’язку з передислокацією туди інституту. 

Повномасштабна війна застала мене в Маріуполі. 24 лютого о шостій годині ранку мені зателефонував завідувач кафедри й сказав приїхати в інститут. Я поїхала й більше не повернулася додому. Всі ми, викладачі й курсанти, організовано виїхали до Кривого Рогу, де розташований наш філіал. Ввечері виїхали колоною й опівночі прибули в Кривий Ріг. Нас розмістили, а наступного дня ми вже розпочали заняття. У липні я звільнилася за сімейними обставинами. Зараз живу в Києві, працюю в Маріупольському державному університеті. 

У Донецькому юридичному інституті я трудилася понад 26 років. З ним пов’язане все моє життя. У нього дуже хороша історія. Там завжди все було організовано, вчасно виплачували заробітну плату. А до Києва я переїхала, бо тут живуть мій син і внук. Життя складається більш-менш нормально, особливо якщо порівнювати з іншими мешканцями Маріуполя. У мене не було можливості розмірковувати, залишатися в місті чи ні, тому що я була відповідальна за курсантів. Важкувато було, але адміністрація інституту це організувала. Була вода і їжа. Я не пережила того жаху, з яким зіткнулася більшість маріупольців.   

Я вважаю, що у разі окупації не потрібно триматися за житло й залишатися до останнього. У Маріуполі мені надали службове помешкання –  однокімнатну квартиру-студію. 

Усі свої речі, дорогі мені фотографії, я втратила. І це вже вдруге. Коли я поїхала на роботу, то взяла з собою лише ноутбук. Навіть не уявляла, що більше не повернуся. 

Я знаю, що дім зберігся, але там живуть зовсім інші люди. Я зосталася без нічого, але зберегла своє життя. Біля мене син з онуком. І це радує. Дуже прагнемо миру і хочемо повернутися до Маріуполя й Донецька, коли ці міста будуть деокуповані.