Валентина Василівна залишила свою домівку після обстрілу селища, в якому вона жила. Разом з невісткою й внуком виїхала у Польщу. Потім повернулася додому, хоча обстріли продовжуються

Мені 70 років. Я живу в селищі Балабине Запорізької області. Після ракетного обстрілу у нашому населеному пункті були зруйновані будинки, зникло газопостачання й електрика. Тоді я виїхала в Польщу, але вже повернулася. 

Вранці 24 лютого я почула вибух. Спочатку нічого не зрозуміла, а потім зателефонували діти й сказали збиратися, бо почалася війна. Складно було в це повірити. Добре, що у мене сильний зять. Він усіх заспокоїв. А коли голова селищної ради порадив евакуюватися тим, у кого є така змога, зять сказав, що треба їхати, рятувати дитину. Сам залишився. Коли ми з невісткою й внуком приїхали в Польщу, він пішов добровольцем на фронт. Зараз знаходиться на Луганщині. І навіть звідти він зумів організувати чоловіків, які з ним колись працювали, щоб ті зібрали грошей і купили хоча б старенький автомобіль та відремонтували його. Потім приїхав по те авто і відігнав його на фронт.

Внук продовжує навчатися в Польщі. А я повернулася. І зять, і син на війні. Їм потрібна підтримка. Довго жила у племінника в Запоріжжі. Потім він виїхав до Києва, а я залишилася одна. Вирішила: будь що буде. І повернулася в Балабине. Тепер удома. Чую обстріли, але нічого. Отримую пенсію й гуманітарну допомогу – продукти є. 

Коли виїжджали, труднощів у дорозі не було. Їхали безкоштовним потягом. У Ковелі нас зустріли волонтери від церкви. Нагодували, обігріли, посадили в автобуси. Обидва кордони перетнули без проблем. Дуже вдячні полякам за гостинність.

Коли ще були у Польщі, дізналися, що загинув однокласник моєї внучки. У Балабиному це був перший похорон загиблого внаслідок війни. Всі були шоковані. А днями під Бахмутом загинув чоловік, який вивіз у наше селище свою сім’ю, а сам пішов на фронт.

Я вірю, що все буде добре. Намагаюся не засмучуватися, щоб рідні не хвилювалися за мене. Тож тримаюся. Я психологічно сильна людина. 

Нещодавно внуки запитали в мене, коли закінчиться війна. А я, наслухавшись новин, відповіла, що десь через пів року. Вони сказали: «Треба раніше, щоб тато повернувся».