Коваленко Яна, 11 клас, Шаповалівська ЗОШ І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання — Понтяр Ярина Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Незабаром буде 1000 днів війни в моїй країні, там, де я народилася і живу зараз. Якщо говорити чесно, то навіть не віриться, що пройшло вже стільки часу. Життя стало настільки сірим та однотипним: постійні тривоги та сирени, шкільний підвал – усі до цього так звикли, що це вже є звичайним буденним днем в Україні. Життя, здається, завмерло, але ні, воно продовжується, бо дні йдуть, а точніше – летять. І все дійшло до того, що я навіть не пам’ятаю себе до повномасштабного вторгнення. Тільки фотографії в галереї 2021 року, де все було так весело і цікаво, навіюють мені гарні і теплі спогади з минулого. Але я вірю, що майбутнє також буде таким. Я хочу, щоб воно було мирним, прекрасним та спокійним.

Шлях, який я пройшла, був для мене не дуже важким, адже в деяких людей було все набагато гірше. Мені дуже пощастило, що проживаю в селі, де більш безпечно, навіть незважаючи на те, що в нашій області дуже часто лунають сирени. Але

одного разу я змогла відчути на собі, що таке війна, коли приїхала до Києва. Перше, що мене зустріло, — це не щось приємне, а тривога та «Шахеди».

Оскільки я вперше змогла настільки все чути, то мені було дуже страшно, і ще мене лякав той факт, що деякі люди настільки звикли до таких вибухів і звуків, що ставляться до них, як до чогось звичайного.

Багато хто пройшов дуже важкий і страшний шлях із великими непоправними втратами, і я не хочу, щоб це продовжувалося. Я хочу бачити на очах людей радість, а не біль і сльози. Сподіваюся, що все це скоро закінчиться, всі люди нарешті стануть щасливими, а життя наповниться новими фарбами!