Тамара живе сама в хаті. На початку війни їй довелось провести два місяці у підвалі, бо було страшно виходити під обстріли

Я з Миколаєва, пенсіонерка, мені 70 років. Дочка з сім’єю живе через дорогу в приватному будинку, так що допомагали і допомагають. А зараз важко, тому що постійно вибухи. 

24 лютого прокинулася від гулу літаків і вибухів. Дітей не хотіла турбувати зарано. Не казали нічого по телевізору, але ведучий, той що зазвичай усміхнений, враз наче чорний став. Я ніколи не бачила війни і не уявляла, що може бути таке. До ранку ледве дожила. О шостій донька прибігла, і вже воно пішло. Було сильно страшно. 

У підвалі ми два місяці жили, було нас багато. Зараз ми долаємо страх, хоча і знаємо наслідки. А на той час ми не могли подолати страх. 

Сигналізацію зробили, сирену зробили, то ми ходили у підвал. Два місяці - не роздягаючись. Прийшла додому, буквально 15-20 хвилин помилась, вділася - і знову напоготові сиділа. Я навіть ліжка не розстеляла два місяці, не лягала. Потім поїхала в село до родичів. Там було легше, хоча недалеко був Очаків, і там теж ми чули вибухи доволі часто, бо там по водичці - п’ять кілометрів рівно. Але там це не було поряд, а тут - поряд стріляють чи підривають. Я була в селі чотири місяці, а зараз приїхала додому. 

Діти мої працюють. Вони мені харчами допомагають, ще я отримую пайочки. Зараз мені дали гуманітарку, а вік вже такий - скільки мені треба з'їсти? Буквально трішки - і сита. Загалом допомагають діти. У мене пенсія три тисячі.  Це – небагато, щоб комунальні заплатить і на ліки. 

Донька робить у лікарні, зять - на залізниці. Вони стали нервові сильно, а раніше були спокійні, помірні. Робили, жили нормальним життям. 

Я у Миколаєві вже другий місяць. Кожну ніч бомблять, треба перерахувати ракети, чи що то летить, скільки штук. Оце перераховую, то сиджу, то лежу.  Вкриюся з головою одіялом і лежу. 

На той час мені легше було уїхати, зараз вже набагато важче. Може, той підвал так виснажив мій організм, як і нервову систему, як усе. 

Думаю, що війна буде, поки не піднімуться руські мами, жінки, поки не стануть пускати своїх дітей на погибель. Ми захищаємо свою землю, а вони тут чого? А може, знайдеться якась мудра людина, яка розсудить. Скільки наробили болі людям, скільки смертей принесли, скільки дітей побили, сиротами зробили… 

Людям, які втратили житло, сильно страшно, особливо зараз, бо зима йде. А в нас є житло, слава Богу. Як воно далі буде? Майбутнє буде тяжке. Саме головне, щоб воно було мирним, з іншими справами. Щоб прийшов хтось до істини і зрозумів, що не можна вбивати. За що? - Нізащо. Мені здається, що на це відповіді у них немає.