Страт Олена, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Базиленко Тетяна Микитівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Мене звати Олена, мені 17 років. Живу я в невеликому селі на півдні України. До війни моє життя було спокійним та звичним, як і в більшості підлітків. Вчилася в школі в 9 класі, допомагала батькам на городі, гуляла з друзями, мріяла про майбутнє. Але одного дня все змінилося — війна прийшла в наше життя. І ось уже минуло тисячу днів, як я живу в новій реальності, сповненій болю, втрат і випробувань.

З того часу, як розпочалася війна, наше село стало ніби іншим. На кожному кроці з’явилися нагадування про небезпеку. Сусіди не змагаються за найкращий вигляд подвір’я, а діти вже не бавляться на вулицях, як колись. Ми всі стали іншими.

Перші дні війни були найважчими. Я пам’ятаю, як ми почули перші новини про бойові дії. Військові машини почали їздити нашими дорогами, в небі часто кружляли гелікоптери. Спочатку ніхто не вірив, що це надовго, що війна стане частиною нашого життя. Ми всі сподівалися, що це тільки тимчасова проблема, але час минав, і наші надії танули.

Переломний момент для мене був 15 березня 2022 року, коли забрали батька та дядька на війну. Ми з мамою не знали, як жити далі. Я пишу це есе зі сльозами на очах, мені важко морально про це розповідати.

На сьогоднішній день я чекаю з війни батька та коханого хлопця. Кожен день, кожну хвилину я думаю і переживаю, як вони там, чи все з ними нормально, чи не голодні, чи не холодно їм.

За ці тисячу днів я багато чому навчилася. Я навчилася жити в умовах постійної небезпеки, коли кожен день може стати останнім. Вибухи недалеко від нашого села більше не викликають у мене паніки. Війна навчила мене цінувати кожну хвилину спокою та кожен день, коли ми всі разом — моя сім’я, друзі, односельці.

За ці тисячу днів я боляче відчула, що значить втрачати назавжди… насамперед — близьких людей… Я пам’ятаю день, коли загинув наш односелець Валерій. Він пішов на фронт добровольцем і більше не повернувся…

Але війна принесла не тільки втрати, вона також стала для мене часом відкриттів. За ці тисячу днів я зрозуміла, що ми, українці, надзвичайно сильний народ. Я бачила, як мої земляки допомагають одне одному, як волонтери привозять їжу та ліки, як сусіди підтримують одне одного в найважчі часи. Війна навчила мене, що справжня сила — це не тільки фізична міць, а й здатність не зламатися під тиском, залишитися людяним, попри всі випробування.

Ці тисячу днів змінили мене. Я більше не та наївна дівчинка, яка мріяла про безтурботне майбутнє життя в Одесі. Я навчилася відповідальності, самостійності, вміння знаходити рішення в складних ситуаціях. Я зрозуміла, що світ може бути жорстоким і несправедливим, але ми маємо силу протистояти цим викликам.

Мій шлях за ці тисячу днів був важким, але добре, що я не одна. Поруч зі мною моя сім’я, мої друзі, мої односельці, і ми разом йдемо через ці випробування. Ми втратили багато, але здобули головне — віру в себе і в нашу країну.

Кожен день війни вчить мене бути сильною, не здаватися і вірити, що одного дня мир знову запанує на нашій землі, а військові повернуться додому, до своїх батьків, жінок, дітей… Мій шлях не завершений, але я впевнена, що він веде до перемоги. Бо після тисячі днів темряви завжди настає світанок. І я вірю, що цей світанок вже близько. Перемога обов’язково буде за нами. Слава Україні!