Шапочка В’ячеслав, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Зайцева Тетяна Георгіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Війна… Це слово за три роки стало для мене не просто набором літер, а символом болю, страху та змін, які назавжди змінили моє життя. Сто тисяч моментів, які прожив я і мільйони українців; кожен на своєму шляху в цьому непростому випробуванні, яке ніхто не обирав, але від якого ніхто не зміг втекти…

Коли все почалося, важко було повірити, що події розвиватимуться настільки швидко і трагічно. Того ранку, коли я прокинувся від новин про вторгнення, здавалося, що це не може бути правдою. Наче все стало фільмом жахів, а я — глядачем, який не знає, як вимкнути екран.

Однак війна увійшла в кожен будинок, кожен куточок України. Пройшов перший день, тиждень, місяць… І згодом я зрозумів, що війна не залишає місця для паузи.

Перші дні були наповнені хаосом та невизначеністю. Як і всі, я намагався знайти свій шлях у цій новій реальності. Неспокій та тривога стали постійними супутниками. Час здавався застиглим; кожен день приносив новини, які змушували серце стискатися: нові втрати, руйнування, біженці, невпинна боротьба наших захисників. Моя родина була далеко від фронту, але це не означало, що ми були в безпеці. Страх проникнув у кожен день, і здавалося, що його не вдасться побороти.

Однак, попри жахи війни, з'явилися моменти, які відкривали нові грані людяності та солідарності.

Я почав волонтерити, допомагати переселенцям і тим, хто потребував підтримки, хто постраждав від війни. Я бачив, як люди об'єднувалися в найтяжчі моменти: хтось передавав їжу, хтось — одяг, інші знаходили ліки. А ще була спільна мета: підтримати наших військових. І я зрозумів, що сила українського народу не лише в героїзмі на передовій, а й у єдності, яка проявлялася в тилу. Це був мій найкращий спосіб боротися з відчуттям безпорадності…

Одним із найважчих моментів для мене стали втрати. Кожного разу, коли я дізнавався про загибель знайомого чи товариша, всередині наче щось ламалося.

Неможливо звикнути до цього болю. І навіть через тисячу днів війни відчуття втрат не стає меншим. Цей біль глибоко врізається в душу і залишається там назавжди. Але саме він підживлює бажання боротися далі, не зупинятися, не здаватися.

Протягом цього часу війна навчила мене багатьом речам. Я навчився цінувати дрібниці, які раніше здавалися буденними: ранкову каву, обійми близьких, посмішки на обличчях друзів. Ці прості моменти набули зовсім іншого сенсу, бо ти ніколи не знаєш, чи побачиш когось завтра. Я навчився не відкладати важливі речі "на потім", бо тепер зрозумів, що "потім" може й не бути.

Мій шлях за ці тисячу днів війни — це шлях трансформації. Від тривоги — до рішучості, від страху — до сили.

Війна змінила мене назавжди, як і всіх українців. Але вона також показала нам, хто ми є насправді: сильний, незламний народ, здатний об'єднатися перед будь-якими випробуваннями.

Попри всі труднощі, я вірю в перемогу. Я вірю, що ці дні болю не будуть марними. Ми втратили багато, але не втратили найголовнішого — нашу свободу і наше прагнення до незалежності.

Стоячи на цьому шляху, я бачу, як кожен з нас маленькими кроками наближає нашу спільну мету — мир і майбутнє для України.

Війна навчила мене боротися, вірити, діяти. І хоча мій шлях ще не завершений, я знаю, що разом ми здолаємо все. Кожен з нас, кожен день, кожна дія наближає нас до тієї миті, коли ми скажемо: "Ми перемогли!"