Приходько Іванна, Комунальна установа Сумська спеціалізована школа №9, 11-Б клас

Викладач, що надихнув на написання есе – Сидоренко Юлія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене не збудили словами: «Вставай, війна почалася», а моє перше питання не було: «А що в школу не йти?». Після дивного сну, я пам’ятаю, як прокинулась тоді мовби побита, а вихопивши з тихої батьківської розмови слово «війна» — склала картинку.

Отак лежала я і слухала, поки не піднялася, завернула у вітальню й запитала: «Тікаємо?». Мама повісила на мене якусь прикрасу й сказала не загубити, бо цінна, а вже потім я дізналася, що то був оберіг, щоб їй було спокійніше за мене.

Двері в сусідів бахкали то там, то тут. Відбувалася якась метушня з покупками, банківськими картками. Ми набрали по вінця ванну — хоч не «усохнемо», думали. Такий потік машин на дорогах й гар моторів я пам’ятала хіба з до-ковідних часів.

Батьки телефонували родичам, я кинулась строчити друзям — от їх збудили словами: «Вставай, почалась війна». А до того, ввечері, ми розмовляли про школу: жалілися на математичку, що ненароком сказала, що нас хіба війна врятує від самостійної, ніхто ж бо в те не вірив.

Пролунала перша тривога, я, не знаючи, що ще робити, облаштувалась у ванній.

Тривожили новини (вибухи, вибухи, вибухи, звернення), спробувала читати, поки подруга не відправила фото російських танків, які їхали центральною вулицею міста. Серце завмерло. Ввечері мама пішла у вітальню — тільки тоді я заплакала. Через пару днів стало так страшно, що ми побігли до бомбосховища. Після того було звичкою пробігати по льоду й кучугурам кілометр за п’ять хвилин, коли тривога починалася й закінчувалася.

Мій дядько — лікар-хірург. Йому наші привозили в лікарню поранених полонених і казали «зашивати». Усі ті місяці, коли ми ховалися в його будинку за містом, я все хотіла спитати: «Чому його рука спеціально не покосилась?» Але завмирала й смикала себе: «Я таке чудовисько, що бажаю комусь смерті?» А потім… я не могла розібратися з тими питаннями.

Минуло тисячу днів, я не чудовисько — просто біль і розпач різали мене в саме серце. Я втрачала впевненість у майбутнє.

Багато того, що я знаю про себе, проявилося на війні. Я наважилася записувати сцени й персонажів, яких малювала у своїй голові, на «папір», бо виявилося — для мене гірше бути непочутою й забутою, ніж можливість, що в моїх словах помітять якусь недоробку. Я виявила, хто мені друг, а з кимось полегшено розпрощалася.

Я довго боялася перемикнутися на українську мову. І пам’ятаю момент, коли вирішила. То не було якесь прозріння.

Я прийняла простий факт: не важливо, чи говоритиму я російською, чи писатиму я російською — для того народу я — ворог, я є українка, письменниця з закладеними всередину українськими ідеями, донька та онука істориків, сама з цим талантом і «чуйкою». І отак я вмить переставила всі налаштування, перестала жаліти російських блогерів і сіла перекладати свої роботи рідною мовою.

Я ніколи не пробачу, що в чотирнадцять змирилася зі своїм вбивством й мусила звикнути до найжахливіших новин і картин.

Але сьогодні, після тисячі днів, я розумію, що цей шлях не зломив мене. Я навчилася жити в новій реальності, де кожен день — це виклик, але й можливість. Я обрала силу замість страху, надію замість відчаю.