Чехівська Єлизавета, Таращанський технічний економіко-правовий фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Козачук Олена Іванівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Розбомблені будівлі, шматки цеглин, які колись тримали міцну основу рідного гніздечка, розкинуті навкруги зламані речі, що колись мали хазяїна і були частинкою затишку й комфорту, нагадують сьогодні звичайне смітисько. Гнітюча вечеря без рідних, втрата близьких людей, тремтячі пальці і паніка, коли лунає тривога - реалії сьогодення. Цей перелік жахливих подій - не кошмар, а трагічні долі багатьох українців.

І у кожного з них є свій особистий шлях, власна історія труднощів і переживань з моменту російського вторгнення в Україну.

Мій шлях довжиною у 1000 днів розпочався з 24 лютого 2022 року, коли найближчий друг пішов добровільно на фронт. Цей парубок завжди був в колі моєї сім'ї, ще з дитинства перебував поруч і оберігав неначе рідний по крові брат. Він кмітливий, грамотний, допитливий, але особлива якість його характеру -  надзвичайна любов до рідної землі, України. Молодий хлопець з великими перспективами в житті цілком віддав себе Вітчизні, адже, як писав Олександр Довженко, глибоко усвідомив: "Ми б'ємось за те, чому нема ціни в усьому світі, – за Батьківщину".

Події, що відбувалися в Україні й так дуже бентежили мене і мою родину, але новина, що хлопець взяв участь у бойових діях, відразу викликала почуття втрати.

З того часу  моя сім'я, вечеряючи за столом, думками була десь далеко. Відсутність людини, що завжди була променем радості, щирості і доброти, занадто відчутна. Залишалось лише одне - молитися і сподіватися, що повернеться, сяде поруч та розповість про те, що береглося в його змученій душі.

Жорстоке видовище, яке бачать солдати в бою, - важко уявити, можна лише усвідомлювати їх складний морально-психологічний стан.

Ми ж у відносній безпеці, але звуки сирен завжди тривожать. Пам'ятаю, коли сиділа в холодному, сирому підвалі своєї багатоповерхівки в перші дні війни, як калатало моє серце, а ноги огортав ниючий біль. Хвилини до відбою здавалися вічністю, а після нього голова була заповнена неспокійними думками. Заснути не вдавалося. Й досі, коли минуло вже 1000 днів війни, звук сирени пробуджує тисячі мурашок по моїй шкірі.

Війна в Україні дала багатьом зрозуміти, хто друг, хто ворог, а хто взагалі байдужий. У такий тяжкий час для нас усіх важливо згуртуватися і бути єдиним цілим.

Підтримувати, допомогати морально та матеріально людям, які віддають своє життя за нас. Саме цим я займалася і займаюся дотепер, аби не допустити, щоб наші воїни опустили руки, і знали, що все, що вони роблять, дуже цінується народом. Доначу на ЗСУ, плету разом зі всіма студентами коледжу сітки, відправляю пакети з їжею, засобами гігієни та теплим одягом взимку та пишу підтримуючі листівки, аби хоч трішки підбадьорити наших хоробрих захисників.

Тому мій особистий шлях, який я пройшла з початку війни, такий, як у всіх, - тяжкий і виснажливий. Однак попри ці умови, я розумію, що воїнам набагато складніше.

Що мій найближчий друг, який з перших днів на війні, теж мріє про мир і спокій, але, загартований у боях, не дає втомі  виснажити себе. Маємо жити далі, маємо допомагати і підтримувати, маємо чекати і вірити. Іншого шляху  нема.