Залата Марія, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Горішньошеровецький ОЗЗСО І-ІІІ ступенів

Вчитель, що надихнув на написання есе - Онуфрійчук Ірина Деонизівна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

«У самурая немає цілі, існує тільки шлях»

Ямамото Цунетомо «Хагакуре»

 

Мій шлях…

Який він? Довгий і піщаний? Короткий і тернистий?

Я не знаю, однак точно можу сказати: він мій. Кожен слід на ньому з візерунком моєї підошви. Але у мого шляху є одна особливість.

Навіть якщо я пройду ним назад, не пропустивши жодного кроку, навіть якщо на машині чи на ракеті, ніколи не повернуся туди, де була.

Лише крізь хмари спогадів я спостерігаю за своїм ще дитячим обличчям. Воно сяє посмішкою та наївними сподіваннями, що мене чекає світле майбутнє. Його вуста бажають щасливого Нового року і вірять, що він буде таким. Правда, останніми днями в класі почали пліткувати про напад росії. Але це лише жовта преса, правда? Усі так думали.

І лише нам з подружкою ставало моторошно, адже Запорізька область розташована між Кримом і Донбасом. У разі достовірності новин наш дім першим потрапить під приціл.

Ми намагалися ігнорувати жирну червону цятку на чолі. Лише полегшено витерли з нього піт, коли 17 лютого нічого не сталося, однак складені рюкзаки розбирати не стали.

І правильно. Як виявилося, вони нам ще знадобилися.

А тоді повідомлення тому, хто жив через дорогу, кого раз бачили на сімейному святі десять років тому, подрузі прийшло: «Але ми знали». 17 лютого. Запізнилося на тиждень. Вже ввечері крізь фіранки під ліхтарем я побачила свій перший у житті БТР.

Місяць потому з’явився і перший у моєму житті триколор. Він був повсюди: на білбордах поряд із цитатами путіна, на стовпах, на пачках макаронів.

Одного ранку я побачила з вікна червону ганчірку з серпом і молотом, яка висіла на водонапірній вежі, що була повністю пофарбована в жовто-блакитний. «Плачу я, щоб не сміятись». Чому? Перша «зет» у моєму житті проїхала, коли ми з сусідськими хлопцями смажили картоплю.

Вороги з автоматами проходили повз. Як не дивно, крізь штучну гордість я бачила сором в їхніх погаслих очах.

Крім хліба та молока майже нічого не було, а ціни підскочили до камуфляжних гелікоптерів над нашими головами. Самопроголошена влада шукала тих, хто відмовлявся робити російський паспорт. 

За це платили нікчемних 10 тисяч рублів. Вони купували собі патріотів.

Коли навчання стало наближатися, проте наші війська ні, ми зрозуміли, що чекати більше несила і почали шукати шлях на волю. «Зелені коридори» були схожими на того кота в коробці, скоріше мертві, ніж живі. Вороги гралися з нами, як з мишенятами: раз пустять, захочуть – залишать стояти п’ять днів у черзі, у полі без їжі та води. А забажають – відберуть телефон або документи.

Та ми все ж вибралися. Це той шматочок мого шляху, який смакує перемогою. Але це лише цукрова смужка, бо вибралися не всі.

Разом із моїм серцем вдома залишився тато. Він охороняє будинок, адже вороги заселяються в порожні оселі. Однак хіба вони заспокояться просто так? Московити приходили до тата та залишали на підлозі його кров, коли батько крізь хруст ребер подивився солдатам в очі та спитав: за що? Вони здивувались.

«А ти што, нє боішся?» – питали. Їм не треба будинку. Ці хижаки живляться страхом.

Зараз мій шлях слизький і туманний. Я боюся зійти з нього, хоча гадки не маю, що мене там чекає. Люди навколо виглядають чужими і несправжніми. Йду та роблю вигляд, ніби так має бути, але я ніколи не перестану озиратися назад, на ту безтурботну квітучу стежку, з якої мене зіштовхнули.

Ніхто не дасть мені бонусних кроків, щоб знову ступити на неї, але йти трясовиною, ніби все моє життя стерли, я не можу. Та мирна доріжка поросла травою. Тепер у мене є лише тривожний, болючий, але мій шлях війни.