Пивовар Еріка, 9 клас, Дунаєвецький ліцей №3 Дунаєвецької міської ради Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гав'юк Ольга Євгенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

До 24 лютого дуже було багато чуток, що почнеться війна. Особливо, згадую, коли 14 лютого, я гортаю тікток і мені попалось відео, що почнеться війна. Я дивлюсь і підходить до мене тітка та каже, що помер дідусь.. В мене були жахливі емоції. Цей день, я запам’ятала на завжди. На жаль, я шкодую, що не проводила більше часу із ним. Якби ж повернути час назад, але це неможливо. Зараз я згадую дідуся лише з хорошими емоціями. Але дуже сильно сумую.

Коли ти втрачаєш близьку людину, то задумуєшся, що життя не триває вічно. Для мене це стало сильним потрясінням.

Та головне потрясіння очікувало мене попереду. 24 лютого. Я пам’ятаю чітко коли я прокинулась. Це була 6 ранку. Мене розбудила мама. Сказала, що почалась війна. Це були найстрашніші слова які я почула. Дуже багато чоловіків пішли на війну, в тер-оборону, та волонтерити. Люди допомагали, як могли, як могли, робили збори коштів, так як і зараз. Коли були тривоги, ми звичайно, як і всі ховались в укриття. Моя сестричка, завжди брала свою іграшку-це був мішка. Без нього, вона не хотіла нікуди йти. Їй із цієї іграшкою не було так страшно.

Був  березень, і ми дуже були налякані. Думали, що на наше місто також нападуть росіяни. Тому батьки вирішили не ризикувати і поїхати в село, подалі від міста.

Так, як ми їхали, це було щось з чимось. В невеличкий бус вмістилось 10 людей і один, найулюбленіший кіт по кличці мурзик. Ми доїхали до села, переночували  і, звичайно, все закінчилось добре. Але ця ситуація була досить напружена. Ми з сім’єю, зазвичай по неділях, ходимо в церкву і, коли закінчилось служіння, почалась тривога, ми вийшли в двір. Раптом пролітає три ракети дуже низько. Всі дуже злякались, бо зазвичай вони дуже летять, а не так низько. Через цю ситуацію ми з мамою і сестрою вирішили виїхати закордон. В Італії було багато класних моментів. Я пішла там в школу і мене відправили в клас, де є українець. Він мені усе перекладав, бо я не знала цієї мови.

Тоді в мене з’явилась справжня любов до читання. Тому, що на уроках я нічого не розуміла і читала книгу «поліанна» і від того часу, дуже багато прочитала книг, і цього року, почала писати свій рукопис.

Там мені дуже хотілось в Україну, тому що в Італії не так, як в нас. Хотіла побачити тата, який залишився в Україні, друзів. Обійняти і поспілкуватися вживу, а не по телефону. Через п’ять місяців, ми нарешті повернулись в Україну. Я нарешті змогла обійняти батька. Нажаль у наших реаліях не кожна дитина може обійняти свого тата. Багато чоловіків, які на були на війні, так і не повернулись додому і їхня мрія, - обійняти дітей та дружину, не здійснилась..

Я вірю, що всі мрії мрії мають здійснюватися.

Коли почалось навчання, я пішла в школу та на музичну. Нажаль, тривоги переривали навчання. Дуже сумно, що багато школярів хочуть, щоб були тривоги, але вони не розуміють, які можуть бути наслідки, коли тривога; летять ракети та шахеди. І, нажаль, якщо їх не зіб’ють то вони кудись влучать. Постраждають люди, а може і не виживуть. А школярі хочуть тривог, щоб не йти на уроки..

Ці 1000 днів війни для всіх були важкими. Але потрібно жити далі, допомагати нашим захисникам і робити все для перемоги!