Антонова Кіра, 9 клас, Комунальний заклад «Харківська гімназія №136 Харківської міської ради» 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романова Оксана Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наше місто жило спокійним життям. Сотні тисяч мирних людей бачили солодкі сни, поки не почули гучні звуки війни. На світанку завили сирени. Ворог почав бомбити мій рідний Харків. Того лютневого ранку я прокинулася від страшних вибухів. «Що це може бути?» - відразу промайнула думка в голові. І я через декілька секунд почула стривожений голос моєї мами: «Донечко, війна почалася. Одягайся тепліше, тому що ми не знаємо, що буде далі».

Я відчула страх за себе, рідних та близьких…

Війна - це найстрашніша трагедія для країни і для всіх людей. Унаслідок обстрілів, прильотів ракет та інших бойових дій руйнуються домівки, підприємства, освітні заклади, пам’ятки історії та культури - все, що є потрібним, дорогим, значимим. А ще страшнішим є те, що гинуть діточки, жінки, чоловіки та тварини…

«У мене ж через тиждень день народження! Це що, я його не відсвяткую?..» - одна за одною бігли думки в моїй голові.  

У всіх людей було забрано спокій, благоустрій, щасливі моменти, мрії про майбутнє. В дітей, юних, дорослих вкрадено святкування днів народження, час із друзями та родиною… Багато сімей, як ті перелітні птахи, покинули свої помешкання і поїхали з країни, для того щоб захистити себе, своїх дітей, літніх батьків. Моя найкраща подруга Поліна з родиною теж була змушена виїхати за кордон. Чимало людей залишилося через певні обставини. Моя родина вирішила жити в рідному місті. Мама мене могла б відправити до бабусі в село, але і там буде не зовсім безпечно. І я дуже не хотіла розлучатися з матусею. Виїхати з міста вона не могла, тому що на той час мій дідусь був прикутий до ліжка. Так і залишились ми в місті з перших хвилин війни до теперішнього часу.

Було дуже страшно. Вибухи лунали зовсім близько. У квартирі сидіти було небезпечно. Ми застосовували правило двох стін і вибігали до коридору.

В перервах між вибухами дорослі люди, наші сусіди, вирішили облаштувати місце в підвальному приміщенні. Занесли туди все необхідне для життя. Сиділи у підвалі годинами і розуміли, що у разі прямого влучання ракети в будинок, це укриття нас не врятує, але все ж таки ми там почували себе безпечніше. За час війни усе змінилося в один момент. І я теж…подорослішала. Зовсім по-іншому стала ставитися до життя, зміцніли мої цінності. Мене переповнювала гордість за відвагу наших захисників та захисниць.

Я зрозуміла, наскільки безцінними для мене є мої рідні, родинне виховання, мамині поради. Зародилося особливе відчуття патріотизму, почуття любові до своєї країни, до рідного міста.

Із перших днів війни я разом із дітьми Харкова почала діяти, бо сидіти без справи не могла. На мою думку, жити - це творити, еволюціонувати. Ми - «малі» харків’яни безперестанку вірили  в Перемогу. А наша віра підкріплювалася гордістю і любов’ю. Готували листівки зі словами вдячності та підтримки для наших воїнів, виготовляли для них обереги, які передавали волонтерам. Дуже приємно було бачити, що наші захисники носили наші подарунки на грудях, біля сердець, прикріплювали до рюкзаків.

Ці талісмани не були для них просто шматочками тканини чи ниток: їхнє призначення - відвести біди або ще гірше смерть.

Також змінилося моє ставлення і до символів держави. Наш Гімн став звучати по - іншому для мене, Прапор також ніби замайорів більш яскравими кольорами. І ті хвилини мовчання, які вшановують пам’ять загиблих захисників, стали для мене, дійсно, хвилинами поваги і жалю за тими, хто поклав своє життя заради Миру, Волі, Цілісності. Наразі дорослі та діти Харківщини печуть смаколики, відправляють їх військовим, відносять у госпіталі. Також збирають необхідні речі для постраждалих. Учителі, батьки і ми не стоїмо осторонь. Упевнена, що кожен українець працює на своєму фронті.

Я хочу, щоб здійснилася моя мрія. Хочу відвідувати уроки в гімназії, спілкувалися з учителями не через монітор, зустрічатися з друзями, ділитися своїми успіхами, радіти досягненням інших.

Ми, діти війни, - майбутнє нашої країни! Саме ми повинні зробити її міцною, новою, неконфліктною, культурною. Потрібно створити такі умови, щоб кожна дитина посміхалася щодня, мала щасливе дитинство, а дорослі ставали добрішими, людянішими. То ж ми, діти України, її надія на майбутнє. Нам будувати розвинену, багату державу.

Я впевнена, що настане такий момент, коли війна закінчиться, а Україна стане державою, яку не подолати Ніколи і Нікому.

Я знаю і вірю, що ми ПЕРЕМОЖЕМО!