"Я намагалася приглушити в голові ці страшні звуки війни та молилася"

Прокинулись ми о 4.50 ранку від вибухів. В крані пропала вода. Я була змушена йти на її пошуки. Так як вдома троє неповнолітніх дітей і хвора мама. На вулиці о 6 ранку були вже величезні черги. Через пів години всі автомати з водою були пусті. Вибухи не вщухали. Довжелезні черги вже були і в магазини, і на заправки, і до банкоматів.

Ввечері з сусідами вирішили перебратися до підвалу нашої п'ятиповерхівки. Там і спали, їсти - нічого не їли, бо нічого в горло не лізло. Я чекала, що все стихне, намагалася приглушити в голові ці страшні звуки війни та молилася. Чекала і молилася. Щоб не прилетіло в наш дім, щоб була вода, щоб, не дай Боже, ніхто не захворів.

Але дива не трапилося. Діти почали масово хворіти, в мами була остання таблетка від тиску. Ліків не було, лікарів теж. Здається, я божеволію. Треба спасати сім'ю - закрадається думка в голові. Але як? Було дуже страшно і не зрозуміло, що робити, як і куди їхати.

Але думати було ніколи - треба діяти. Вдалося виїхати до Сумської області, де я вважала, що безпечно. Але ні. Охтирка також була під щоденним бомбардуванням. Так і просиділи ми там 5 місяців.

Не відчувши, що ми з дітьми в безпеці, я вирішила їхати за кордон. Таким чином ми опинилися в Ізраїлі.

І через 5 днів перебування там - знову вибухи. Знову війна. Іхня Війна. Таке враження, що вона йде за мною. Так і прожили ми в Ашкелоні, намагаючись пристосуватись до іншого життя, намагаючись забути свій страх, намагаючись заробити гроші на квитки додому. Бо життя на чужині, то не твоє життя, то чуже і ти там чужак. Моє тіло знаходилось в Ізраїлі, а душа в Україні.

Але не судилося нам поїхати додому. І знову війна. Вже в Ізраїлі. 7 жовтня о 6.30 ранку ми знову прокинулися від вибухів. Я вже це бачила, я вже це переживала. Невже знову? Так. Знову сирени, вибухи, пожежі, страх, сльози і невизначеність. А в голові знову думка: "Треба спасати дітей".

І знову евакуація в більш безпечне місце. В кінці місяця, приклавши максимум зусиль, прийняла рішення їхати на Батьківщину.

Зараз ми в рідному Харкові. Але найменший син і досі боїться виходити на вулицю, бо там будуть вибухи. Так і сидить в коридорі при тривогах. А я безсила. Дивлюсь в телеграм канал і дякую Богу, що летить не на нас. Дякую за те, що прочитали. Бо про це треба говорити.