Ми проживали в Пологах Запорізької області. Не було світла, води. Їжі буди запаси, ми доїдали. Колодязь у нас у дворі. Борщ нормальний з тої води був, а чай неможливо було пити. Купатись було реально, а пити проблемно - вона як природна. 

24 лютого війна почалась, а 2 квітня ми виїхали. Чоловік воює. Він з’явився на зв’язку і сказав нам, щоб виїхали. У селі мама в нас проживає, і ми вирішили до неї виїжджати. Я не хотіла хату покидати, а син збирався виїжджати з сім’єю, бо у них дитинка маленька. 

Страх був, коли я залишилась одна з онуком, а «Гради» в хату летіли, так що двері ледве не вилетіли в нас. Страшно було, як діти спали під столом, боялись, бо обстріли були. 

Я в кафе працювала і на роботу бігала. Ми хліб випікали, щоб людям продати. Коли обстріли були, ми тікали в пекарню. Страшно було, ракети прилітали через дорогу від нашого дому. 

Люди дружніші стали. У нас на вулиці сусіди всі об’єднались, один одному носили, коли в кого чого немає. Світла не було, а у сусіда через дорогу був генератор, так він давав людям заряджати телефони. Син ходив шукав зв’язок по п’ятиповерхівках. Дзвонив батькові і тещі, бо теща в Запоріжжі. Потрібно було повідомити, що всі живі. 

У нас не було державної евакуації, всі виїжджали своїми машинами. Складно було на блокпостах. Ми їхали, а там міни на дорогах лежали - їх потрібно було об’їхати, а тут стріляли з автоматів росіяни. Я дуже переживала, щоб син не злякався, не крутнув рулем, аби не наїхали на міну і не підірвались. 

Ми всі у Дніпропетровській області. Мій менший син тут живе. На даний момент усі працюємо, і винаймали кожен собі квартири. Тут робота є, а там все розбите. 

Якщо все буде ціле, то повернемось додому, а якщо ні, то залишимось тут. Хотілося б швидше, щоб до зими війна закінчилась. Щоб усі повернулись після війни живі, а все інше буде. Мій чоловік каже, що все планувати будемо після війни.