Герасюта Тетяна, вчитель, Дніпровська гімназія №44 Дніпровської міської ради

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна розділила життя на "до" і "після". Як вчителька, я весь час була з дітьми — тримала для них простір, спокій, намагалася бути тим маячком, що не згасає навіть у темряві.

Та зізнаюся: були моменти, коли сама відчувала, що згасаю. Втома, невизначеність, емоційне вигорання — усе це накривало хвилями, а десь усередині лунало питання: "Хто підтримає мене?"

Саме тоді я дізналася про проєкт "Поруч" за підтримки ЮНІСЕФ. І це стало тим самим місцем, де вперше за довгий час я дозволила собі просто бути — без ролей, без обов’язку "триматися". Там нас, вчителів, слухали. Нам допомагали відновлювати сили, ділитися, проживати емоції, а ще — давали прості, але дуже дієві інструменти для роботи з дітьми.

Одна з вправ, яка мене вразила — «Тваринний вихідний». Здається, що це просто гра. Обираєш тваринку, в яку «перетворюєшся», і поводишся так, як вона: розслаблено, ліниво, чи навпаки — енергійно.

Але суть набагато глибша: через вправу зчитуєш й проживаєш свій емоційний стан та вчишся його приймати.

Я вперше провела цю вправу з 7 класом після важкого тижня. Діти сміялися, гралися, а потім хтось сказав:— Мені здається, я сьогодні — черепаха. Хочу, щоб усі мене просто лишили в спокої. І це було не про гру. Це була чесна дитяча емоція. А я — вперше не поспішила "виправляти", а просто була поруч.

Проєкт "Поруч" навчив мене головному: встигнути побути з собою, аби мати сили бути з дітьми.⠀

У найтемніші часи людяність — це не лише великі вчинки. Це — просте: почути, прийняти, побути поруч. Сидіти і нічого не робити я не могла. Світ навколо раптово змінився. Страх, гул сирен, тривожні новини. Але було ще щось сильніше — відчуття, що я не маю права просто сидіти й дивитись.

Ховатися без діла — це було не про мене. Мене буквально розривало зсередини: «Я маю щось робити».

Після роботи у школі, я почала готувати їжу для наших хлопців на блокпости. Від світанку до ночі — каструлі, борщі, гаряча каша, хліб з любов’ю. Мені не треба було подяк — мені треба було діяти. І коли я бачила, як хлопці з втомленими очима беруть ту тарілку, мовчки кивають, усміхаються — я знала: я на своєму місці.

А потім складніше — Дніпропетровська міська лікарня №6. Там було важко.

Фізично — неважко, морально - дуже. Поранені, іноді без свідомості. Хлопці з відірваними руками, ногами, з болем у тілі й очах. Але знаєте, що було найстрашніше? Самотність. Вони лежали там, мовчки, в очікуванні. І я зрозуміла: найцінніше — це просто бути поруч.

Я приносила воду. Тримала за руку. Читала вголос Т. Шевченка. Слухала. Іноді — просто мовчала, але була. Один хлопець якось прошепотів: «Дякую, що не боїшся мене. Дякую, що ти тут.» І я ледь стримала сльози. Бо в той момент я відчула, що моя присутність — це вже допомога. Щира, жива, справжня.

Мене не знімали на камери. Я не потрапляла у новини. Але я бачила, як погляд людини, якій боляче, стає трохи м’якшим. Як з’являється усмішка. Як хтось шепоче: «Я витримаю». І тоді я точно знала: бути поруч — це теж героїзм.

Коли світ захитався під ногами, коли війна увірвалася в кожен день — саме моя родина стала моїм тилом. Ми трималися разом: одне слово, один погляд, одне “я поруч” — і вже було легше дихати. А я намагалася бути родиною для хлопців у лікарні, щоб вони знали, що я поруч.

Я зрозуміла: моя родина — моя фортеця. Ми стали ще ближчими, ще сильнішими. І найважливіше — я побачила, як багато значить любов, турбота, присутність.

Тоді я сказала собі: якщо в мене є така родина — я витримаю все. І саме в родині я побачила майбутнє. Своє. І цілої країни. Бо моя родина – вся Україна.

Я більше не боюся. Бо з такою країною, з таким народом — ми точно вистоїмо. І переможемо. Разом.

Той час змінив мене. Я більше не така, як раніше. Я навчилася чути тишу, бачити серцем і відчувати біль інших. І найголовніше — я дізналася, що в кожному з нас є щось дуже сильне: здатність бути Людиною.