Хруслов Ігор, 2 курс, Відокремлений структурний підрозділ "Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету "Одеська політехніка"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Павленко Олена Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях почався, як і в більшості наших громадян, з вибухів. Мета цього есе буде для мене, як ще одна можливість згадати, і переосмислити все, що трапилося зі мною за всі ці 1000 днів. Для мене війна почалася з вибухів, які в ніч на 24 лютого 2022 року мені не здавалися чимось загрозливим, тому я просто лежав і думав далі, про школу, в яку мені треба було ранком йти і продовжувати жити, як зазвичай. Тільки схвильована мати, яка з жахом в очах підняла нас зі словами, що почалась війна. Я не схильний до паніки, тому що я притримуюсь найважливішого правила, а саме, не панікувати, тому швидко одягнувшись, взявши мінамальне, що я зміг, разом з домашнім улюбленцем, собакою, на ім’я Арчі, я швидко з мамою та сестрою спутисвя у підвал будинку.

Того ранку я передзвонив усім, кого мав номер, мабуть таке було перший раз за все життя. Та,  не знаючи справжнього обличчя ворога, наївно думав, що він не буде чіпати мирних людей.

Коли вже все стихло і ми були дома, я почав читати новини, щоб зрозуміти, що все-таки відбуваєься, хоч за вікном і так все було зрозуміло. Як кажє більшість: ‘’Моє життя поділилося на до і після’’.  Це стало актуальним, як ніколи.

За час окупації ми знаходилися у місті, і ніхто не думав про виїзд, тому ми залишились, часом життя нормалізувалося. Про навчання зовсім забулося, навіть про дистанційне.

Активних бойових бій місто не застало. Саме мерзенне, що можна було бачити, це окупантів, які вже встигли облашуватися, та почували себе, як вдома. Ходили на базарі, як місцеві, намагаючись втертись в довіру. З кожним днем ненависть зростала, хоч і не можна було цього показувати. Кожен день у місті лунали вибухи, читали новини, за якими я активно слідкував, і радів перемогам зі сторони України. Але настав день, коли вибух ледь не зачепив моїх батьків. Після цього моменту ми віришили убезпечити себе, і поки не закрили останні шляхи виходу, ми прийняли рішення їхати до Києва, де як раз запропонували роботу батькові (у банківській сфері).

На жаль, моя рідна мати не захотіла виїжджати, а сестра виїхала зі своїм батьком у Німеччину, і ми останній раз попрощались, що було дуже складно. Я й досі тримаю з ними зв’язок, і моя єдина мрія побачитися з ними знову.

Дорога була складною, десятки КПП, 4 дні в полі, де нам дали прихисток мешканці найближчого села.  Нарешті блокпости окупантів ми проїхали. А подолавши «сіру зону», ми побачили наших військових, захисників, тому кожен з нас, хто був у салоні мікроавтобуса, витирав сльози радості та щастя! У Києві, ми почали знімати квартиру, та через багато добрих людей, змогли облаштувати її для комфортного життя. З часом до нас приїхали родичі і у нас утворилася ще більш велика сім’я.

Закінчивши школу, я знайшов своє місце тут, це волонтерство, яким займаюся й досі, допомагаючи таким же людям, як я – переселенцям.

Тут я знайшов друзів, нове життя, та зміг трішки оговтатись від шоку, не дивлячись на війну, яка  все ще триває. Батько мій наразі військовий, як і мачуха, що я сприйняв з гордістю. Тому зараз я тільки з родичами.  І вірю, що війна скоро скінчиться, наш народ вижене ворога з своїх територій. Нашим людям потрібно займатися мирними справами, уже вистачить смертей та нещасть. І це неодмінно настане!