Кашпуровська Олександра, Олександрійський політехнічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ільєнко Оксана Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє дитинство до війни було як мозаїка з маленьких щасливих шматочків. Коли сонце тільки починало опускатися над селом, ми з друзями бігли на вулицю, де весело каталися на велосипедах, грались  та мріяли про подорожі й нові пригоди.Та в одну мить… все змінилось.

Ранок 24 лютого 2022 року в нашій сім’ї був звичайним. Тато порався по господарству, мама готувала сніданок, я збиралася до школи. Проте  наш спокій перервав гучний звук винищувачів, які один за одним з’являлися в безхмарному небі. А з телевізора вже лунало страшне слово «війна». Це слово дзвеніло  у вухах, скронях і  душі.  

Коли лунали сирени,  сповіщаючи про повітряну тривогу, серце від страху вискакувало з грудей. Ми хапали в руки теплі речі й не знаючи, що нам робити, ховалися  в погріб. А ввечері зачиняли віконниці, щоб не було видно світла в хаті.

В перший тиждень війни в магазинах почали зникати крупа, сіль, цукор,а хліб швидко розбирали. Ми з друзями ходили до магазину чекати машину з хлібом і там проводили разом час: грали в ігри, робили все,  щоб відволіктися від жахів війни. В мирний час ми збиралися всією родиною в Центрі культури і дозвілля на концерти та свята. А потім все змінилося. Замість святкових заходів - плетіння маскувальних сіток, замість безтурботного дитинства – навчання в умовах війни. У нашому закладі освіти стихли дитячі голоси, замовк шкільний дзвоник, учні перейшли на дистанційну форму навчання. З класів виносили парти, стільці, таблиці, стенди  та заносили ліжка, матраци і постіль.

Класи, де колись лунав дитячий сміх, наповнилися людьми з великим горем і болем. Дистанційне навчання було непростим випробуванням, але ми всі разом його долали.

На початку березня у нашу сім’ю ( на прохання сусідів)  приїхали люди  із Лозової, Харківської області. Жінка з двома доньками була вимушена покинути рідну домівку через часті прильоти та вибухи. Складним видалося рішення їхати з дому, але сидіння днями в підвалі змусило їх залишити свій рідний дім. Не вагаючись ми прийняли їх до себе, намагалися в усьому підтримувати і допомагати, вони стали частинкою нашої родини. Той час, проведений разом, став для нас справжнім випробуванням, але й подарував незабутні моменти єдності та взаємодопомоги.

В кінці травня вони вирішили повернулися додому. І нам дуже важко було з ними прощатися. Але ми й до цього часу підтримуємо дружні стосунки.

Приїздили також знайомі з міста Добропілля, Донецької області, яких ми поселили в дідусевій хаті, допомогали їм продуктами харчування. Згодом до нас приїхали родичі із окупованої території Запорізької області, міста Приморська. Разом ми пережили багато важких моментів, але й знайшли в собі сили підтримувати один одного. Війна, незважаючи на весь біль і страждання, зблизила нас з рідними, як ніколи раніше. Все частіше почали приходити гіркі звістки про загибель  випускників нашої школи: тато моєї подружки, мій хрещений, татів товариш…

Вони захищали нашу Батьківщину.. Це все більше вселяло в мене ненависть до «братнього» народу.

Час іде, ми пристосувалися  жити в умовах війни і мріємо про мирне життя. Для ВПО обладнали в сусідньому селі житло і вони там оселилися. В закладі освіти обладнали укриття і в нас розпочалося  змішане навчання. А для учнів мого класу було проведено свято Першого дзвоника та свято Прощання зі школою. Далі вступні випробування... І ось я вже студентка Олексадрійського політехнічного фахового коледжу.

Війна стала для мене важким випробуванням, але водночас і великим уроком.

Допомагаючи іншим, ми не лише змінюємо їхнє життя, а й змінюємо себе на краще. Війна показала мені, наскільки сильною може бути людська доброта і взаємодопомога. Я  дуже люблю край, де я живу і сподіваюся, що незабаром  тут  запанує мир  та спокій. Вірю, що скоро ми знову зможемо жити в мирній і незалежній країні! Слава Україні!