Микола Миколайович вивіз свою сім’ю з окупації після того, як став свідком вбивства підлітка окупантами. Після від’їзду дізнався, що загарбники оселилися в його будинку, а перед втечею все розграбували і розбили

Мені 38 років. Я з села Гаврилівка Херсонської області. Одружений, маю двох синів: трирічного Максима і восьмирічного Святослава. До війни працював учителем історії в ПТУ. Будівлю навчального закладу розбомбили, але навчальний процес триває дистанційно, тож роботу я маю.  

Коли село потрапило в окупацію, почалися перебої зі світлом і водою. Закінчувалися продукти, а нашу «гуманітарку» не пропускали. Ми виїхали 21 квітня, після того як окупанти вбили чотирнадцятирічного хлопця. Я бачив це на власні очі й був шокований. Село визволили в жовтні, а за тиждень до того загарбники розграбували і розбили мій будинок і гараж. 

Двісті кілометрів ми долали десять годин. Найважче було перетнути блокпост у Давидовому Броді. Російські військові переривали все в автомобілі, вивертали речі, ставили безглузді питання, погрожували, не хотіли випускати.

Найбільше шокувало те, що на мене й на мою сім’ю наставляли автомати.

У нас були кролі й індики. Коли від’їжджали, я забрав 10 кроленят. Частина індиків загинула, а деяких вкрали окупанти. Кота вбило, а собаку я забрав з собою. Виїхали ми у Кривий Ріг, бо маємо тут житло.

У нас був стрес від того, що довелося все кинули й виїхати, від туги за будинком і за селом. Будувався 6 років, розбив сад на 70 дерев, свердловину пробурив, а після окупантів залишилися одні руїни. Вікна у будинку вибиті, гараж розбитий, техніка побита. Один автомобіль я залишив у матері, а колаборанти хотіли його забрати. Дякую сусідці за те, що прогнала їх. 

Війна скінчиться, коли ми переможемо ворога й повернемо всі свої території. Якщо не повернемо, вона ніколи не закінчиться.

Я більше не бачу свого майбутнього у Гаврилівці. Вся інфраструктура знищена, роботи немає, поля нескошені, все в бур’янах. Село розташоване на правому березі, а з лівого його обстрілюють, руйнують будинки.