Повернувшись до Луганська, переселенка Марина так і не змогла прийти до тями від сумного здивування. За словами луганчанки, її місто порожнє й недоглянуте. Зараз вона живе в столиці, але мріє про день, коли можна буде повернутися додому.

Війна – це трагедія та несправедливість. Для мене це якийсь розділ життя на частини: в одній було мирне життя, в інший – якийсь наступній етап життя в іншому місті.

У 2014 році, коли ще стежила по телевізору за подіями в Києві, я відчувала якийсь підйом і надію на зміни на краще. Але потім події розвивалися не так, як я собі уявляла.

На початку квітня мене кілька днів не було в Луганську. Коли я поверталася, не могла потрапити додому дуже довго через захоплення будівель.

Ситуація дуже загострювалася, конфлікт не стихав – і я зрозуміла, що відбувається щось серйозне. У червні дуже багато людей намагалися виїхати з міста, і Луганськ виглядав поріділим.

Пам’ятаю, як ішла в центр міста у справах чи з якихось буденних питань. Сіла в маршрутку й поїхала. І розминулася десь на три хвилини з вибухом у центрі. І тоді вже стало зрозуміло, що це дійсно збройний конфлікт, війна у її звичному розумінні. І, на жаль, із міста нам доведеться виїхати, тому що перебувати там небезпечно для життя.

Мені найбільше запам’яталася мить, коли кілька років після від’їзду я змогла потрапити до Луганська і... була вражена тим, що місто порожнє та якесь недоглянуте. Усі дороги й під’їзди до міста заросли, навколо клумби й розбитий асфальт із військовою технікою.

Напевно, це найбільше вражає, коли те, до чого звик, що бачив раніше, до невпізнання змінилося. Це справило важке враження.

Як ми виїхали? О, мені пощастило встигнути на один з останніх потягів. А їхати було нікуди, насправді. І через випадкові якісь зв’язки та знайомих людей мене вдалося поселити в Броварах. Жила я в людей, яких до цього не знала.

У Києві було важко знайти роботу або зняти квартиру. Я знаю дуже багато людей, яким не вдалося зачепитися, вони не змогли знайти собі якесь місце та змушені були повернутися.

Я не можу забути, що всіх родичів розкидало по світу, багатьох з них я не змогла побачити аж до їх смерті. Не відчуваю себе в безпеці, доки конфлікт не закінчений, і надії, що це станеться незабаром, немає. Я мрію, щоб був мир і нікому більше не довелося пережити втрату, щоб можна було повернутися назад.