«Я на похороні і в невістки, і в сина кричала: «Краще б я»

Під час обстрілів Любові довелося просидіти у підвалі 17 днів. Але найстрашніше для неї було попереду. В останні два роки їй довелося поховати невістку та сина.

Я була на кухні, як раптом загудів літак. Тут мені невістка дзвонить і каже: «Мам, я біжу до вас! Почалося». Вона у військово-обліковому столі працювала. Прибігла, і ми поховалися тут разом із нею та з онуками. А син у цей час на роботі був. Ну потім таке почалося! Вони мене забрали і там, у підвалі, ми сиділи 17 днів. А тут кішечка одна була – син мотався, годував її. Їздив велосипедом між обстрілами.

Наш будинок постраждав – у нас стояк повністю полетів, з першого до п'ятого поверху. І вікна, і рами все побили. Впало просто під вікнами в нас. Ну, дякую Богу, що мене вдома не було, я була біля свахи. А то й мене вже давно не було, у мене серце слабке.

Моя невісточка, дружина молодшого сина, два роки тому померла. А цього року мій старший син помер – у нього тромб відірвався, 56 років було. А молодшому – 51. Він сумував після смерті дружини і пішов служити. Я плакала, умовляла його, просила мене не залишати одну, але він пішов.

Вдома я весь час побоююсь, щиро сказати. Коли чую, як бухають – плачу. Де тут ховатися? У підвалах ні світла немає, нічого. Господь знає, куди тікати. У хаті сиджу – що буде, буде. Сподіватимемося на Бога. Рятуємося — то врятуємось. Ну, сподіваємось, що буде все нормально.

Це в мене таке відчуття, що все буде гаразд, бо у мене синок там. Нехай вони всі живі та здорові залишаються. Правнучка хочеться побачити. Три роки йому було, як поїхали, а тепер йому вже 10 років. Дзвонить мені і каже: Бабуся, тримайся, тримайся. Бери пий пігулки». От тільки й живу на пігулках. Тяжко, звичайно.

Мені вже й жити не хочеться. Найстрашніше – це дітей ховати. Я на похороні і в невістки, і в сина кричала: «Краще б я!».