Мені 63 роки, я інвалід, живемо з чоловіком на пенсію, нічим не займаємося. Живемо в місті Дружківка. Ми не виїжджали нікуди. 

В перший день ми ще не зрозуміли, що це війна. Сумно було, літали, стріляли. Страшно було.

Дивимось по телебаченню - дуже багато гине і старих, і дітей. Дуже шкода. У нас в сім’ї, слава Господу, всі живі-здорові. А по телебаченню, звісно, бачили.

Добре, що ми всі тут, всі живі, і цілі будинки. Але все воно - на здоров’я. Я на групі, і мені дуже психологічно важко. Ми гуманітарну допомогу тут отримували, військова адміністрація давала.

Дуже хотілося б, щоб наша ненька була, як і раніше, квітучою, гарною, доброю і незалежною ні від кого.