Закренична Катерина, 14 років, учениця 9-В класу ЗОШ №5, м. Шепетівка, Хмельницька обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Махник Наталя Анатоліївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого мав би бути звичайний день. Я прокинулась і пішла до вітальні, де думала побачити тата, який збирався на роботу та маму, яка готувала нам чай. Замість цього я, дивлячись в телевізор, почула лише одне слово – війна. Родиною ми здогадувались, що так буде, але все ж сподівались на краще. Батько відвіз нас з мамою до друзів, щоб ми не були самі, а сам поїхав на роботу. Я ще повністю не усвідомлювала, що почалась війна - справжня та повномасштабна, де будуть сотнями гинути прості люди. Люди, в яких були мрії, сподівання на майбутнє, в них було щастя, проте в один день в них все забрали. Я не лякалась, бо ще з 2014 року мені було відомо, як жити в реаліях війни, однак не проходило постійне хвилювання за батьків, сестру та її чоловіка, які працюють в ДСНС, за близьких друзів. Вдома, під час повітряних тривог, я спала та їла в коридорі, там же й навчалася. Але я була в колі родині, тому мені було майже не страшно.

Коли починалися активні бойові дії, то ми виїхали до родичів в село Володимирівка, що неподалік від нашого міста, а тато залишився вдома. Проте через тиждень лінія фронту була все ближче, навкруги ставало все більше і більше окупованих населених пунктів, а так звані прильоти були вже й в Бахмуті. Саме тому ми вирішили виїхати з області до моєї бабусі на Хмельниччину, а сестра з чоловіком та його батьками до Кіровоградської області. Ми їхали 2 доби, вважаючи, що це все лиш тимчасово і всі скоро повернуться додому. Але вже декілька місяців ми відірвані від домівки. Тато влаштувався на роботу, мама порається по господарству, я дистанційно навчаюсь.

На даний момент село Володимирівка, де ми гостювали, знаходиться під окупацією, а моє рідне місто кожного дня потерпає від прильотів та пожеж.

Загарбники не можуть його отримати, тож, здається, вирішили стерти з лиця землі.

Відтоді як ми поїхали я ще жодного разу не плакала, бо окрім злості та нерозуміння вже нічого не відчуваю. Чому все так сталось? Чому ми повинні страждати?

Кожного дня я думаю, що можу не повернутись додому і дуже сумую.

Я була щаслива 23 лютого, ми йшли з подругою з тренування, обговорюючи плани на вихідні. 25 лютого я мала б святкувати свій чотирнадцятий день народження, але всі мої плани та сподівання було зруйновано. Я більше не відчуваю себе щасливою, але посміхаюсь заради своєї родини. Найгірше те, що від нас нічого не залежить. Ми лише можемо допомагати армії, піднімати економіку країни, волонтерити, маленькими діями кожної людини наближати велику перемогу.

Я хочу, щоб ми скоріше перемогли, щоб показали усьому світу, що українці – це сильна нація!

Коли ми разом, то можемо все. Я мрію, щоб на наше горде «Я з України» більше ніхто не питав «Україна? Це там де Росія?».

Моя історія не така трагічна або важлива, як у більшості інших дітей, в мене живі батьки, є дім, де можна жити, гроші на існування, але на душі в мене пустота. Я можу не повернутись додому, не побачити близьких людей та таке прекрасне рідне місто, можу відмовитись від своїх мрій… А все через те, що хтось захотів забрати нашу територію, проте мені здається, щоб позбавити нас культури, самопізнання, щоб просто знищити українців як націю. Для мене мир – це коли я буду спокійно спати у себе в кімнаті, не прокидаючись від звуку сирени. Коли зможу гуляти, не ризикуючи своїм життям. Просто посміхатись, тому що як і раніше насолоджуюсь кожною миттю.

Я людина, і як у всіх людей в мене є почуття. Зараз я відчуваю гнів, біль за свою країну та несправедливість світу. Але ж ми сильні, нездоланні, ніхто не зможе поставити нас на коліна та скорити, бо ми українці – нація героїв! Слава Україні, героям слава!