Літвін Дар’я, 14 років, учениця 9-В класу Городнянського ліцею №2, м.Городня, Чернігівська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Баранова Вікторія Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Лютий… Про війну говорять ледь не з кожного чайника. Але хто міг повірити, що невдовзі побачить танк не в музеї, а перед вікнами будинку. Страху немає, є тривога. Усі чекають наступу 16 лютого, одначе нічого не відбувається. Продовжуємо чекати. Чекати війну… Звучить навіть якось цинічно. Соромно зізнатися, але було цікаво: яка вона – війна. Це тепер ми знаємо її обличчя болю та смерті.

24 лютого…четвер… у мене нульовий урок. О п’ятій ранку чула якийсь гуркіт, але не надала цьому значення. Телефонний дзвінок: «Що там у вас?» – «Та нічого, а що?» – «Як що? Почалася війна…» Яка ще війна? Ми не розуміли, куди бігти та що хапати: теплі штани чи кота. У стресовій ситуації мізки працюють погано.

Десь о восьмій крізь усі шпари поїхала ворожа техніка: гуло, ревло, торохтіло.

Це була не колона – це був суцільний потік коліс та гусениць. Дивишся у вікно – о, сніжок, дивишся вдруге – дуло танка. Театр абсурду. Єдине запитання: «Чого ви сюди їдете?» Це найбільш приголомшливий для мене момент: танки в центрі. Адреналін зашкалював, руки трусилися. Здавалося, це сон. Так, ми знали про війну на сході України, але то там, а це вже тут.

Наша родина вирішила втікати в село до бабусі, однак суттєво це ситуацію не покращило, тому повернулися. Згодом зникло світло, зв'язок. У життя «до» свічки асоціювалися з романтикою, а в житті «після» лише вони й блимали в темряві. Морок оселився всюди: у хаті, на вулиці, у душі.

Розуміли, що скоро закінчиться їжа та вода, бо Городню заблокували.

Знаєте, яке дивне відчуття тебе охоплює, коли ти заходиш у магазин, простоявши 4 години в черзі? Відчуття, що це останній раз маєш змогу щось купити, тому тобі потрібно все. Якась купівельна агонія. Те саме було й в аптеці: раптом що, а ми ж нічого не купили.

Городнянці не знали, чи живі їхні близькі. Інформаційна бульбашка стискала в лещатах паніки. Містом ширилися чутки про зґвалтування, розстріл тих, хто шукав полями можливості зателефонувати.

Страх провокував страшні фантазії. Мама постійно нас обіймала та говорила, що все буде добре, але вірилося з великою натугою.

Згодом з’явилася ще одна фобія – літаки. Уночі вони несли смерть. Усі знали, що летять бомбити Чернігів, а там чиїсь друзі та рідні. Коли над тобою пролітають винищувачі – серце забуває битися.

Найбільш диким для мене було бачити ворожі блокпости з триколором. Охоплювала лють: чому ви почуваєте себе господарями на чужій землі?

На щастя, ми мали що їсти: привозили хліб, молоко, яйця. Кожного ранку люди сновигали в пошуках чогось. Апокаліптична картина, якщо чесно. Після обіду місто вимирало. Страшно було вийти на вулицю, до того ж шукали причетних до поліції, ООС. Добре, що ми тоді нічого не знали про Бучу.

31 березня. Ранковий обстріл – і поїхали. Дві доби техніка йшла містом до кордону. Безліч запитань: вони будуть грабувати? вони нас розбомблять? Городня – це Україна? Я не знаю, кому дякувати, але ми відбулися переляком. А через тиждень зайшли наші. Український прапор – і душа завмерла від дитинного щастя.

Чи усвідомила я, що зараз війна? Ні. Не думаю, що таке можна усвідомити. Можна боятися, плакати, злитися, але не усвідомлювати. Що для мене мир? Банально: відсутність війни та наша перемога. Хоч моє життя кардинально й не змінилося зовні, але внутрішньо всі стали іншими. Ми боятимемося грози й літаків, ми відчуватимемо посттравматичний синдром нації ще довго. Життя назавжди отримало грифи «до війни» та «після війни». Українці тепер інші, але незламні. Дякую нашим захисникам, що виборюють і моє право на життя у вільній Україні.