Максименко Аліна Олексіївна, КЗ «Тимченківський ліцей» Зміївської міської ради Харківської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Темрява накрила Батьківщину. Війна… Страшне слово, яке тепер знає кожна родина. Кожен прожитий день, неначе останній. Ми не знаємо, що буде завтра. Проте, так хочеться жити. Хочеться вірити в щасливе майбутнє, будувати плани, побачити своїх дорослих та щасливих дітей, дожити до внуків. А хтось чекає сина з війни.

В кожного свій шлях та свої мрії. Об’єднує нас всіх ненависть до ворога, та бажання діждатися мирного неба над головою.

Коли розпочалася війна, ми з донькою ще спали, хоча в цей день планували йти до школи. Я збиралася на роботу, а донька на навчання. Розбудив нас телефонний дзвінок моєї колеги. «Ти досі спиш?» — сказала вона. На що я відповіла: «Дивне запитання, а що я повинна робити о 5:50?» Далі слова, які мене вбили: «Почалася війна, ракети літають, військові літаки…» В цей момент не можна передати словами, що я відчувала. Найбільше — це страх за свою доньку, яка теж прокинулася і все почула. На той момент дитині було 13 років. Вона каже: «Оце що, я прожила 13 років і все? Ми всі помремо?»

Сльози текли градом, я не могла нічого сказати. Все життя відразу пробігло перед очима. Всі проблеми, які до цього вважалися важливими, відійшли відразу на задній план.

Пам’ятаю часи, коли бабуся говорила: «Не дай Боже, тобі колись війну пережити.» І ось настали ці кляті часи. Спочатку я зателефонувала учням свого класу, повідомила, що всі залишаються вдома. Сама ж відвела доньку до матері і пішла на роботу. О 7:30 вже йшла нарада в школі. Всі були на нервах, хто плакав, хто постійно дивився в телефон, чекаючи звістки від рідних.

Далі настали тяжкі часи, магазини були пусті, ми довго не бачили хліба. Кругом гриміло, стіни ходили ходором. Так як ми живемо в селі, то ночувати ми ходили в погріб. Я, моя донька та мати, кота Лунтика теж брали з собою.

Боже, вже 1000 днів війни пройшло! Неначе уві сні живемо. Не віриться, що це відбувається з нами. І хоч ми вже ночуємо в хаті, і всі продукти харчування є в магазинах, але страх ніде не подівся. Війна — це смерть та ненависть… Кожного дня я дякую Богу та ЗСУ, за кожну ніч та день.

Я впевнена, що світло настане, Україна вийде з темряви, а шлях кожного українця залишиться в історії. Я мрію, щоб кожна мати дочекалася сина, а діти — батька. Герої ж будуть завжди жити в наших серцях.

Ми українці, ми сильні, бо в нас тече козацька кров…