Дончик Назарій, Комунальний заклад «Вінницький ліцей №7 ім. Олександра Сухомовського»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Засімович Олена

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я, простий, 17-річний хлопець вільної та незалежної держави Україна, але, на великий жаль, нам, українцям, доводиться вже 1000 днів захищати те, чим ми дорожимо більше за все в житті. Зараз я хочу розповісти, як проходили мої 1000 днів цієї жахливої частини життя мого народу…

Як тільки все почалося, я та моя сімʼя були у великому сумʼятті. У батька була лише одна ціль — зробити все можливе, щоби його найближчі люди були в безпеці.

Нам дуже сильно пощастило, тому що у нашої сімʼї був друг з Болгарії, який тільки-но все почалось, одразу написав батькові та сказав: «Віталій, якщо твоїй родині потрібна допомога, то вони можуть приїжджати до нас на дачу». Усім нам не сподобалась ця ідея, але іншого виходу не було…

Як тільки ми приїхали, все було добре, але смуток, що ми дуже далеко від дому та батька, переповнював нас з кожним днем усе більше і більше.

Йшли дні, і настала зима. Так як цей будиночок був призначений не для повноцінного житла, а для того, щоби просто приїхати в гори та відпочити, він не міг виконати всі наші потреби: води на нас усіх не вистачало, батареї працювали тільки коли розпалювався камін, а магазин був далеко й один на все село. Але попри все ми дуже дякуємо Анатолієві за те, що він не роздумуючи прихистив нас і дав нам житло на перший час.

Пройшов певний проміжок часу, і в один вечір мама сказала: «Ми їдемо додому». Нашій, з моїми сестрами, радості не було меж…

Дорога назад видалась дуже легкою, тому що ми все скоріше хотіли нарешті бути вдома та побачити батька після такої довгої розлуки. Він зробив нам сюрприз: приблизно за 20 кілометрів до Вінниці зустрів нас по дорозі. До того часу я ніколи не думав, що зможу так міцно обіймати людину… Багато чого змінилося за той час, поки нас не було вдома, але ми досить швидко звикли до всього.

Згадується ще літо, коли був приліт у Вінниці. В той момент я був не вдома, а у бабусі в місті Гайсин і спокійно спав, допоки не прокинувся, і бабуся не сказала, що по моєму рідному місту прилетіло.

Я дуже сильно почав переживати та турбуватися за своїх рідних, які залишилися вдома. Але на щастя все обійшлося…

Зараз, розуміючи, як багатьом людям байдуже, що вони слухають, що дивляться, що роблять — мене розпирає від цього всього. Особливо після того, як одній із найближчих мені людей дали повістку. Я не міг просто сидіти і спостерігати з питанням «А що ж станеться потім?» І я вам скажу: навіть простий, 17-річний хлопець може зробити щось для когось. Неважливо, чи це якась дія, чи це якась інформація — все у ваших силах і вашому бажанні. Бо ми — українці. Незламні та стальні духом.

Слава Україні!