Ющенко Лілія, 11 клас, Спеціалізована школа І-ІІІ ступенів №277 з поглибленим вивченням англійської мови Деснянського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ткаченко Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Доброго ранку, кнопка. Набери мене. Іноді мобільний зв’язок може не працювати – не хвилюйся. Якщо хочеш, можеш загуглити новини. Люблю тебе!»

Читаю написані на клаптику паперу слова. У кімнаті нікого. Беру телефон. Вмикаю інтернет – месенджери вибухають сотнями стурбованих викликів. Бачу текст від нашої вчительки: «Мої дітки, тримайтесь! Всіх вас люблю, вірю, це тимчасово, бережіть себе та свої сім’ї!». Дивно. Ще вчора вона просто нагадувала нам вчити вірші. Телефоную мамі. Гудки навіть не йдуть. Механічний голос каже, що лінії перевантажені.

Нарешті її голос – уривчастий, нечіткий. Вона заспокоює мене, скоро повернеться. Стоїть у черзі в аптеці, ще трохи й буде вдома, можливо, поїдемо. Все місто в заторах.

Ще вчора я була у лікарні, з моєї прооперованої ноги зняли шви. Якщо доведеться тікати, в яку руку взяти кота, а в яку – милицю? Той факт, що я живу у столиці, водночас непокоїть і заспокоює. Мама повернулася, я обійняла її. Мозок більше не обробляє нічого, лише сухі факти. Я досі здригаюся від кожного схожого на сирену звуку.

Тієї ночі ракети летіли над нашим будинком. Ми з мамою під ковдрою, читаємо з маленьким ліхтариком. Погано для очей, але світло вмикати не можна.

Я ледь помічаю сюжет. Лицар шукає магічний артефакт, щоб перемогти злого чаклуна і врятувати свій дім. Мама читає вголос про його пригоди, а все, що я чую, це свист ракет. Окрім мами була ще одна людина, яка стала моєю опорою. Наші бабусі колись, приїжджаючи до своїх бабусь, разом пили мінеральні води на курортах Кавказу. Та літо швидко минало, і кожен повертався додому: хто до Києва, хто до Ленінграда, хто до Мінська.

Згодом діти виросли, імперії розпалися, зв’язок між ними послабшав. Мою далеку родичку, онуку тих дітей, що разом пили мінеральні води, через десятиліття вдалося знайти в мережі.

Ми спілкувалися вже декілька років, приділяючи одне одному кожну вільну хвилинку дня. Здавалося, вона не десь там, далеко й недосяжно, а прямо тут, завжди поряд. Ми спілкувались з нею ночами, поки я ховалася в дальньому від вікон кутку кімнати, в коридорі або у ванній. Вона вмовляла мене виїхати, казала, що залишатися тут ризиково. Через обстріли зв’язок іноді зникав на кілька днів. Без її голосу в трубці пережити це було важче.

Ми мали багато парних речей, і кожного разу ми засинали поруч з однаковими білими ведмедиками.

Міжнародний день волонтера… Раніше він був маловідомим для мене святом. Дуже рідко я цікавлюся тим, що викладають у мережу інші люди, та якось помітила новий пост її мами. Це декілька фото: вони разом гуляють по місту, сидять у ресторані, плетуть для військових маскувальні сітки. Наступна картинка – янгол, що закриває крилами російського солдата. Вона довго не відповідала на мої питання. В моїй голові це аж ніяк не могло бути правдою. Чи не було всіх тих дзвінків, коли ми разом мовчали, чуючи за моїм вікном далекі постріли?

«Навіщо ви напали на мирних людей?» – останнє повідомлення в нашому чаті, але не від мене. Того дня я не під’єдналася на онлайн-уроки. Сиділа і плакала, зателефонувавши на роботу мамі. Вона кинула все і втішала мене.

На жаль, багато тих, з ким колись моя бабуся пила мінеральні води, побажали нам смерті і розірвали зв’язки. Тільки тому, що колись мій прадід отримав престижну роботу в Києві й вирішив ростити дітей тут, а не у курортному кавказькому містечку.

Скоро закінчиться школа. Я мрію про випускний без тривог – моїх чи повітряних.

Війна не стала «тимчасовою», як всі сподівалися. Можливо, вона ніколи й не закінчиться. Можливо, не припинялася з того часу, як народився волелюбний український народ. Ця війна залишиться зі мною, як шрам. Як би довго я не жила, її відбиток викарбувано на серці – на моєму, на серці країни, на серцях кожного з нас. Ця біль. Ці втрати. Ці нескінченні дні.