Юрчило Анастасія, 11 клас, Ліцей №2 Подільської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чебан Олеся Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна.. Холодна сира жорстокість із металевим присмаком крові. Крики й стогони, гарячі сльози, холодний піт. Жахливий досвід, який доводиться мимоволі проживати українцям щодня. Від початку повномасштабного вторгнення минуло вже близько тисячі днів і тепер може здаватися, що все не так уже й погано, але тільки до чергового прильоту і гучних стражденних новин.

Найжахливішими у спогадах залишились перші тижні. Вони, наче легкозаймиста речовина у корі головного мозку, розсипали попелом усі плани на майбутнє. Було страшно. 

Пригадую, як у четвер двадцять четвертого лютого я смачно поснідала і з гарним настроєм збиралась йти до школи. Але за сніданком рука мимоволі потягнулася до телефону і я прочитала мамі перші ранкові новини. Вона спершу не повірила, відреагувала навіть з посмішкою, чи то жартівливою, чи то істеричною. Вже через пів години дзвінки родичів змінили усвідомлення і страх  панічним оторопінням.  Було важко повірити, а стримувати сльози відчаю і жаху здавалось неможливим. Не гаючи часу, ми зібрали тривожну валізку і звільнили місце у підвалі, облаштувавши його усім необхідним. Увечері, коли зимні сутінки ховали останні промені сонця, ми закривали вікна ковдрами й користувались здебільшого ліхтариками і свічками, щоб світло з будинку не виблискувало назовні.

Спали ми тепло одягнені, щоб вночі швидше пройти до укриття.

Через два тижні батьки все ж прийняли рішення поїхати з міста на деякий час, тож наступні три місяці ми проживали у моєї бабусі в селі на Західній Україні. Ми добирались автомобілем. Якщо не рахувати зупинок, дорога зайняла близько дванадцяти годин. Я спостерігала за об'єктами, які швидко змінювалися за вікном авто, часто на очі наверталися сльози від побачених розтрощених будівель. На фоні моїх думок і музики в навушниках чулися новини з радіо, які я щосили намагалася ігнорувати.

На Івано-Франківщині значно спокійніше, виття сирени долинало звідкись здалека і досить рідко. Здавалося, наче усе це відбувається не зі мною і не сьогодні, наче зовсім нічого й не трапилось.

У вільний від навчання час я ходила на прогулянки, милувалася красою карпатських краєвидів. У цьому я знаходила розраду, мені подобалось слухати спів пташок, дзюрчання річки і шелест листя. Я добре знаю ці місця ще з дитинства, тож спокій огортав мене, змушуючи забути про все, що турбувало. Але навіть це не допомагало мені позбутися туги за домом, моїм містом і друзями. Хоч я перебувала у безпеці, здавалось, що немає безпечнішого місця, ніж мій рідний дім. Щодня я годинами спілкувалася по телефону. Добова тривалість телефонних дзвінків подекуди перевищувала навіть сім годин. Мабуть, у той час це допомогло мені створити ілюзію присутності інших людей поруч, навіть коли я була одна. Це заспокоювало й ефективно знімало стрес.

Згодом я нарешті повернулася додому. Все здавалось таким чужим, але водночас теплим від спогадів. Я ніби рік не була тут, за три місяці все змінилося до невпізнаваності. 

Почались літні канікули, але на душі було зимно. Це літо відрізнялось від дитячих спогадів про нього: денні радощі змінились нічною тривогою, яскраві кольори вицвіли до сірих відтінків, відчуття тривалості трьох місяців скоротилося до тижня. Згодом знову почалась сіра шкільна буденність. Навчання давалося складно. Було важко сфокусувати увагу на потрібній інформації, коли щоденні тривоги змушують сидіти у стінах бомбосховища. Тяжкою хмарою наді мною нависли не лише бажання виправити оцінки, а й страх за своє життя і безпеку близьких.

Попри все жахливе, я намагалась жити повноцінним життям. У щоденній боротьбі зі страхом, що завтра не настане, я інколи перемагала.

І навіть коли хтось казав, що веселощі не на часі, вони допомагали вірити у краще майбутнє і зберігати здоровий глузд. Але попереду мене чекало ще багато труднощів і перешкод. Зовсім скоро я стану випускницею ліцею і вже тепер я мушу думати про свої плани на майбутнє. Я маю зробити найважливіший вибір у своєму житті - це вибір професії. Я й досі не визначилась у своїх бажаннях, а ще й доводиться обирати між навчанням в Україні і за кордоном. З одного боку мені здається, за кордоном значно більше можливостей, але разом із тим і труднощів, із якими доведеться зіткнутися. Також за кордоном я легше зможу задовільнити свої амбіції. Але попри це, страх не повернутися додому деколи змушує зректися цих думок і сховати їх глибоко в підсвідомості.

Та оскільки ситуація в країні дуже неоднозначна і вкрай нестабільна, створювати плани щодо найближчих п'яти років ризиковано, боязко, і, здається, не реально.

Тож за ці майже три роки мені довелося багато пережити і я не пам'ятаю свого життя до лютого 2022 року. Мій внутрішній світ кардинально змінився, зміцнів, як і в кожного українця. Усі ці події вибудували у моїй свідомості фундамент для утвердження моїх цінностей, принципів та ідеалів. Сподіваюся, цей досвід допоможе мені у дорослому житті.