Прохоренко Поліна, 9-г клас, Дергачівський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Мотенко Валентина Іванівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пам’ятаю, це був четвер. Мене розбудила мама і сказала: «Доню, ти тільки не хвилюйся, війна розпочалась». Думаю, тоді моє обличчя було скоріш здивованим, ніж зляканим. Першою моєю реакцією після цієї фрази стало запитання, яке, на мою думку, виявилось зовсім недоречним у тій ситуації, але я його чітко запам’ятала: «А як же школа?»

Перший день війни… Через деякий час я дізналася трохи більше інформації про те, як саме вона почалася, але все ще повірити не могла. Зараз мої спогади про перші дні війни пошматовані на картини, ситуації та викликані ними емоції.  Декілька годин поспіль ми просто сиділи й дивилися телевізор, чекаючи на гарні новини. Через деякий час матуся з дідусем і бабусею пішли до магазину, а я залишилася з татом удома.  Тоді  ще не розуміла всю серйозність ситуації і не могла сприйняти її як достовірний факт, для мене це був лише страшний сон.

Не пройшло й декількох годин після першого вибуху, як почалася повітряна тривога. У нашому містечку не працювала сирена, тому ми могли дізнаватися про попередження лише з інтернету. Здавалося, що відразу після її звуку, ми почули свист, а вже потім – вибух. Він був не настільки далеко, аби відчувати себе більш-менш спокійно. Та що там казати,  коли чуєш який-небудь вибух, то рівновага зникає, адже ти розумієш, що наступний може бути десь поблизу. Ми відразу побігли до льоху.

Знову вибух! Зі стелі нашого льоху сипалися маленькі камінці. Здавалося, що ось-ось на нас може впасти все, що знаходилося зверху.

Так продовжувалося протягом двох тижнів. З кожним днем було все більше й більше повітряних тривог. Ми навіть вилізти з льоху не встигали, як наступала інша. Ночували  теж там, посеред пилу, духоти та в тісноті, аж поки не вирішили виїхати в інше місто. Бабуся з дідусем не захотіли виїжджати, адже це їхній будинок, тут дві собаки, кішка та ще й рибки. Вони просто не уявляли собі цей виїзд як щось реальне, тому ми поїхали втрьох: я, мама й тато.

На нашому шляху я не побачила майже жодної людини, жодного авто, але було безліч блокпостів.

Стало настільки страшно, що від кожного маленького скрипу або стуку мене починало трясти. Я молилася безперестанку, аж поки ми не виїхали з міста.

Там стало трохи спокійніше.

Приблизно через чотири години ми були у наших знайомих. Вони допомогли знайти квартиру та заселитися. Перші дні в новому місті я не могла навіть спати спокійно. Після того, що ми пережили, був лише страх.

Пристосування до більш-менш нормального життя тривало близько місяця, а може, навіть і більше. Але вже через деякий час у цьому місті теж стало небезпечно. З кожним днем ми чули все більше тривог і вибухів. Я почала згадувати минуле, яке так хотілося забути.

У цьому місті ми прожили шість місяців і нарешті вирішили виїхати за кордон. Дорога була важкою, тривала декілька діб, але навіть це здавалося нічим у порівнянні з тими жахливими подіями.

Наразі ми живемо за кордоном. Пройшло три роки. А я згадую ті дні, коли жили хвилинами ― не днями, навіть не годинами.

Війна навчила нас не відкладати справи на потім і насолоджуватися кожною миттю.

Хоча зараз ми живемо за кордоном, але Батьківщина завжди в нашому серці, і її рани торкають до болю. Я вірю, що моя Україна переможе та розквітне.