Делікатний Іван, 9 клас, Комарівська гімназія з дошкільним підрозділом Вороновицької селищної ради
Вчитель, що надихнув на написання — Яновець Оксана Петрівна
Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»
Війна — це виклик, подвиг, сльози, переживання і випробування. Мої 1000 днів війни стали не лише іспитом для мене, але й для всіх, хто оточував мене. За цей час я пройшов через лють і страх, неприйняття ситуації та невизначеність, але, водночас, і через надію, дружбу та людяність.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг повірити в те, що відбувається. У той день, 24 лютого, я прокинувся під звуки сирен. Спочатку здавалося, що це просто жахливий сон, але реальність швидко дала про себе знати. Я пам’ятаю, як ми з родиною під звуки сирен та вибухів похапцем спускалися в підвал, боялись за життя, тремніли від страху.
В новинах говорили, що ворог прорвався до Києва і руйнує все на своєму шляху. Мені думалося, що це кінець! Я боявся за маму і тата, не бачив майбутнього…
З кожним новим днем я усвідомлював, що війна змінила моє повсякденне життя. Навіть звичне відвідування магазину стало небезпечним. Пам’ятаю, як одного разу я залишився сам вдома. Завила сирена. Ракета за ракетою прилітали в підстанцію - вибухи, вогонь, дим, шок. Непередбачуваність ситуації змушувала мене постійно бути насторожі. Щоразу, коли я виходив на вулицю, в голові крутилися думки про те, що може статися в наступні секунди. Тремтячими руками, гортаючи стрічку новин, жахався від того, що відбувається в моїй країні.
Моє навчання також зазнало змін. Заняття стало важко організувати через постійні тривоги. Я намагався знайти в собі сили продовжувати навчання. Це була важка боротьба, адже у цьому хаосі потрібно було працювати: читати, аналізувати, виконувати практичні, контрольні та лабораторні. І ви не повірите, робота під час уроків відволікала від важких думок, перезавантажувала, давала надію.
Та найболючішим випробуванням для мене стали емоції моєї двоюрідної сестрички, з котрою її батьки-військові прощаються щоразу так, ніби востаннє.
Я і зараз «ділю» свою маму із нею, бо Софія боїться залишатися сама.
Війна нещадно забирає багато людей. Кожен «живий коридор» стає глибоким ударом, залишає незагоєні рани в моїй душі. В мене розривається серце, коли переглядаю відео про наших полонених, поранених, безсильних військових. Я уже навчився розуміти, що втрати — це частина війни, але надія на перемогу не вмирає.
У найстрашніші моменти я черпаю сили та спокій в моїй щасливій сім’ї: моїй найкращій тендітній творчій матусі, впевненому та сильному татові. Вони моя підтримка, мій захист, мій оберіг.
За час війни я навчився цінувати підтримку, яку отримував від оточуючих. Ми об’єдналися з друзями та сусідами, щоб підтримувати один одного.
Робили браслети, продавали їх та донатили на ЗСУ. У школі організовували благодійні ярмарки, збирали кришечки на дрони для військових, овочі для госпіталю, знімали патріотичні відео.
Ці моменти єдності стали важливими для мене, адже вони показували, що ми не самотні у своїх переживаннях. Я зрозумів, що допомога одне одному — це те, що робить нас сильнішими.
Зараз, коли я озираюся на свої 1000 днів війни, я починаю замислюватися про своє майбутнє. Я мрію про закінчення війни. Хочу разом з мамою і татом, сестричкою відвідами різні відомі місця, країни. Я вірю, що ми зможемо відновити те, що втратили, і повернутися до звичного життя. Сподіваюся, що світле майбутнє настане для всіх нас.
Я зрозумів, що незважаючи на всі труднощі, здатен на більше навіть у найгірші часи. За 1000 днів війни навчився цінувати кожну мить, дружбу, підтримку і людяність. Це гіркий досвід, який змінив мене назавжди. Я готовий іти вперед з вірою у те, що мир обов’язково повернеться!