Делікатний Іван, 9 клас, Комарівська гімназія з дошкільним підрозділом Вороновицької селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання — Яновець Оксана Петрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це виклик, подвиг, сльози, переживання і випробування. Мої 1000 днів війни стали не лише іспитом для мене, але й для всіх, хто оточував мене. За цей час я пройшов через лють і страх, неприйняття ситуації та невизначеність, але, водночас, і через надію, дружбу та людяність.                                  

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я не міг повірити в те, що відбувається. У той день, 24 лютого, я прокинувся під звуки сирен. Спочатку здавалося, що це просто жахливий сон, але реальність швидко дала про себе знати. Я пам’ятаю, як ми з родиною під звуки сирен та вибухів похапцем спускалися в підвал,  боялись за життя, тремніли від страху.

В новинах говорили, що ворог прорвався до Києва і руйнує все на своєму шляху. Мені думалося, що це кінець! Я боявся за маму і тата, не бачив майбутнього…

З кожним новим днем я усвідомлював, що війна змінила моє повсякденне життя. Навіть звичне відвідування магазину стало небезпечним.  Пам’ятаю, як одного разу я залишився сам вдома. Завила сирена.  Ракета за ракетою прилітали в підстанцію - вибухи, вогонь, дим, шок.  Непередбачуваність ситуації змушувала мене постійно бути насторожі. Щоразу, коли я виходив на вулицю, в голові крутилися думки про те, що може статися в наступні секунди. Тремтячими руками, гортаючи стрічку новин,  жахався від того, що відбувається  в моїй країні.

Моє навчання також зазнало змін. Заняття стало важко організувати через постійні тривоги. Я намагався знайти в собі сили продовжувати навчання. Це була важка боротьба, адже у цьому хаосі потрібно було працювати: читати, аналізувати, виконувати практичні, контрольні та лабораторні. І ви не повірите, робота під час уроків відволікала від важких думок, перезавантажувала, давала надію.

 Та найболючішим випробуванням  для мене стали емоції моєї двоюрідної сестрички, з котрою  її батьки-військові прощаються щоразу так, ніби востаннє.

Я і зараз  «ділю» свою маму із нею, бо Софія боїться залишатися сама. 

Війна нещадно забирає багато людей. Кожен «живий коридор»  стає глибоким ударом, залишає незагоєні рани в моїй душі.  В мене розривається серце, коли переглядаю відео про наших полонених, поранених, безсильних військових. Я уже навчився розуміти, що втрати — це частина війни, але надія на перемогу не вмирає.

У  найстрашніші моменти я черпаю сили та спокій в моїй щасливій сім’ї: моїй найкращій тендітній творчій матусі, впевненому та сильному татові. Вони  моя підтримка, мій захист, мій оберіг.

За  час війни я навчився цінувати підтримку, яку отримував від оточуючих. Ми об’єдналися з друзями та сусідами, щоб підтримувати один одного.

Робили браслети, продавали їх та донатили на ЗСУ.  У школі організовували благодійні ярмарки, збирали кришечки на дрони для військових, овочі для госпіталю, знімали патріотичні відео.

Ці моменти єдності стали важливими для мене, адже вони показували, що ми не самотні у своїх переживаннях. Я зрозумів, що допомога одне одному — це те, що робить нас сильнішими.

Зараз, коли я озираюся на свої 1000 днів війни, я починаю замислюватися про своє майбутнє. Я мрію про закінчення війни. Хочу разом  з мамою і татом, сестричкою відвідами різні відомі місця, країни. Я вірю, що ми зможемо відновити те, що втратили, і повернутися до звичного життя. Сподіваюся, що світле майбутнє настане для всіх нас.

Я зрозумів, що незважаючи на всі труднощі,  здатен на більше навіть  у найгірші часи. За 1000 днів війни навчився цінувати кожну мить, дружбу, підтримку і людяність. Це гіркий досвід, який змінив мене назавжди. Я готовий іти вперед з вірою у те, що мир обов’язково повернеться!