Шепеленко Олена, вчитель, Шевченківський ліцей №1 Шевченківської громади Куп’янського району

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року… Це день, який змінив багато чого в житті моєї родини. П’ята ранку… Телефонний дзвінок. Це телефонує моя донечка і повідомляє жахливу звістку. Вони змушені покинути будинок, тому що селом їдуть рашистські танки… Почалася  війна…

Ми опинились в окупації. Я в селищі Шевченкове Куп’янського району, а донька в селі Мартове Чугуївського району Харківської області. Без світла, без зв’язку, іноді, навіть, без шматочка хліба…

Містки через Печеніжське водосховище були підірвані. Дороги заміновані. У мене не було жодної можливості приїхати до донечки.

А моя Оленка на той час була вагітна.

І все ж таки кожного дня, ризикуючи життям, ми спілкувалися. Інколи доводилось проходити по п’ять - десять кілометрів, шукаючи зв’язок. Над головами свистіли снаряди. Якої військової техніки ми не бачили? Нарешті я, дякуючи друзям, змогла приїхати до моєї донечки в мальовниче село Мартове. Але чи мальовничим воно було на той час?

Люди виживали хто як міг.

У кого були запаси зерна, ділилися з ріднею, друзями, а також з малознайомими людьми. Пшеницю мололи вручну (майже півроку ми були без електрики), просіювали, пекли хліб. Топили піч, на якій готували страви, як моя бабуся, коли я була маленькою дівчинкою. Село було відірване від цивілізації.

Постійні обстріли, безсонні ночі, тривале перебування в погребі - все це не пройшло безслідно. 4 червня, о п’ятій ранку, ми з донечкою змушені були їхати в пологовий будинок в місто Куп’янськ.

На сьомому місяці вагітності у Оленки відкрилася кровотеча.  

Щоб потрапити на неокуповану територію потрібно було вести перемовини з рашистами про припинення вогню. Але такого часу у нас не  було. Відлік йшов на хвилини. Я могла втратити і доньку, і ще не народженого онука.

Шість довгих годин дороги… На нашому шляху безліч блокпостів, колон рашистської техніки, які ми змушені були пропускати, з’їзжаючи  на узбіччя дороги. Пил, гуркіт, здоровенні тягачі, інша техніка, яку супроводжували вертольоти з озброєними військовими. І все це на нашій українській землі.

Нарешті ми біля пологового будинку. Операційний стіл… Чекання… Як довго лине час…

Виходить лікар. У мене народився онук… Але через те, що він з’явився на світ раніше терміну, він не може самостійно дихати. Біжу містом… Одна аптека, друга, третя…, десята… Але жодна з них не працює… Я в розпачі… Де брати ліки???

Три тижні наші українські лікарі боролися за життя мого маленького Богданчика. І не лише його. В лікарні знаходилися породіллі з Ізюма, Борової, Двурічної, Куп’янська та інших окупованих на той час громад.

Богданчику незабаром виповниться три рочки. На привеликий жаль війна ще триває. Колись красив  місто Куп’янськ зруйноване, лікарня також…

Війна забирає дитинство у наших дітей, онуків. Позбавляє маленьких громадян України, наше майбутнє, можливості відвідувати дитячі садочки, школи, спортивні секції, театральні студії…

Але, не зважаючи ні на що, я вірю в світле мирне майбутнє мого маленького онука в нашій рідній неньці Україні.