Спершу я просто не розуміла, що відбувається. Коли почалися вибухи, здавалося, що це десь далеко. Було дуже гучно. Але дуже швидко стало зрозуміло — це у нас прямо поруч. Я дуже злякалася. Ми з родиною одразу спустилися до підвалу, там прожили місяць. Я боялася виходити навіть на мить. Магазини закрилися буквально у перші дні, аптеки також. Люди шукали хоч щось: крупу, хліб, бинти. Все зникло. 

Я не знала, як виживу, якщо так піде й надалі. Сподівалася, що все швидко закінчиться, як тоді, 2014-го. Але дні йшли, а стало лише гірше.

Снаряди летіли до будинків, до шкіл, у звичайні вулиці. Моє місто горіло. Я весь час думала: чому саме у нас? Чому я маю все це бачити і переживати? Потім я поїхала. Думала, що на два тижні, а ось вже скільки часу поневіряюсь. Живу в Кременчуці на орендованій квартирі. Дуже хочу, щоб настав мир. Обов’язково повернусь додому.