Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Олег Краснобрижев

«Я мріяв би повернутися до рідного Луганська»

переглядів: 1174

Чи легко прожити сьогодні на 2450 гривень на місяць? А якщо ти інвалід, якому тричі на тиждень довічно потрібно проходити гемодіаліз? А якщо мізерну пенсію не виплачують через воєнні дії у твоєму місті, тоді як? Та ніяк. Без сторонньої допомоги тут не обійдешся.

 Я захворів на цукровий діабет 19 років тому. Лікувався в Луганській міській поліклініці № 11. А 2006 року почалися проблеми з нирками та підшлунковою залозою, до того ж зір почав стрімко гіршати.

 Коли я звернувся до клініки в Києві, лікарі сказали, що операція на очах жодного результату не дасть, через основне захворювання проблеми будуть тільки наростати. Лікарі мали рацію. Сьогодні в мене хронічна ниркова недостатність і сліпота, відшарування сітківки. 2012-го переніс інсульт.

 Поки в Луганську було тихо й мирно, мені вдавалося якось зводити кінці з кінцями. Я одержував пенсію за інвалідністю, а частину ліків для гемодіалізу надавала лікарня за державною програмою. Але влітку щасливе існування в місті зазнало краху.

З липня 2014 виплати одержати було неможливо. У будинках і в лікарні зникли світло й вода, та й витратні матеріали, препарати закінчилися.

А коли немає процедури гемодіалізу для хворих на хронічну ниркову недостатність – це смертельний вирок. Без штучного очищення крові організм поступово отруюють продукти розпаду в процесі обміну речовин, які виводяться із сечею у здорових людей.

 Я прийняв рішення виїхати з Луганська. З допомогою Національної асамблеї інвалідів України вдалося оселитися в готелі для сліпих у Києві. Столична Перша дитяча лікарня надала послугу з проходження гемодіалізу. Я переоформив пенсію на місці й почав чекати виплат.

 Усього цього, як з'ясувалося, недостатньо.  Витратні матеріали й медикаменти треба було купувати самому.

 На перший час мені вистачить ліків для стабілізації тиску і процедури штучного очищення крові.  Але що потім? Я мріяв би повернутися до рідного міста, однак родичі розповіли, що через обстріли в моєму будинку вилетіли вікна та двері. Їх якось забили дошками, але зимувати там не можна.

Таке відчуття, що я живу на пташиних правах. Тут, у Києві, люди ставляться до мене добре, ніхто жодного разу не сказав, мовляв, чого ти сюди приїхав. Але я ж не можу залишатися в цьому готелі вічно. Що буде далі? Коли все налагодиться в Луганську, щоб я знову там лікувався, вдома? Це невідомо. Майбутнє як у тумані…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Луганськ 2014 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій