Дудник Ілля, 8 клас, Дирдинський заклад загальної середньої освіти І-ІІ ступенів Городищенської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дудник Зоя Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я не фанат фільмів про війну. Може, це дещо дивно, коли мова йде про хлопця. Я виріс у суто жіночій сім’ї: мама і дві сестри. Доводилося мені, як найменшому, підпорядковуватися більшості: дивитися їх улюблені серіали, слухати попмузику, готувати страву (коли була моя черга), полоти городину.

Війна застала мене зненацька. Я тоді навчався у 5 класі. Прокинувся від того, що  наді мною причитала мати: «Вставай, синочку, війна». Я зі сну нічого не розумів, все було схожим на невдалий жарт. Виявилося все правдою. У школі і вдома чув про те, що треба допомогти нашим солдатам на фронті. Ідею підкинув Інтернет: виготовлення окопних свічок.

Мама і сестра згодилися допомогти: звільнили від домашньої роботи по господарству, і я  швидко виготовив 200 штук.

Пригадую, як приємно було, коли староста села  вручав мені подяку до Дня волонтера, міцно, як дорослому, тиснув руку. Поруч зі мною стояв мій сусід Осовітній Святослав. Він збирав кошти на велосипед. Так з банкою і прийшов до старости…

Наступного дня я плів у будинку культури разом із жінками сітки. Мама розповіла легенду, що коли Божа Матір із Сином тікали від Ірода, павуки заплели вхід до печери, де вони переховувалися. Я уявляв, як моя сітка захищатиме військових, їх техніку. Тепер я плету сітки у рідній школі. Ще два роки тому доводилося ладнати спочатку саму сітку, різати тканину на стрічки.

Зараз є все готове: і сітки, і смужки, є замовлення, яке треба вчасно виконати. І в цьому мій прямий обов’язок. Щоперерви я плету сітки, а після уроків поспішаю додому, щоб допомогти мамі, сусідам…

Поруч зі мною стоять учні, вчителі. Зазвичай плетемо мовчки. Вчителі кажуть, що це своєрідна психологічна реабілітація: руки працюють, а голова відпочиває. Моя не відпочиває. Одна за одною снують думки. Думаю про різне. Інколи, подібно до мами, (правда, подумки) клену війну і того, хто її розпочав. Мрію про той день, коли настане мир, і все буде, як і раніше: ніяких тривог, перебіжок у сховище, участь у болючих громадських панахидах за загиблими односельцями…

Наступного року я закінчу школу. Тепер ми живемо удвох з мамою, і в неї всі надії на мене. Моє ім’я походить від імені Ілія, що означає «фортеця Господня», «сила Божа».

Я маю стати для мами силою, підтримкою, фортецею, яка захистить її від усього злого. А запорука цього - мир. Тож вплітаю у кожне вічко сітки надію у наших воїнів, віру у перемогу, любов до рідного села, до України…