Недогібченко Вікторія, 9 клас, Опорний заклад освіти «Баришівський ліцей» Баришівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гаращенко Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Іде 3 рік війни. Ми вже звикли до цього. Так, це звучить дивно, але це чиста правда. Ми звикли до звуку сирен, гулу вертольотів. Але навряд чи звикнемо до вибухів. Кожен раз, коли я їх чую, я здригаюся. Батьки моляться, щоб ці ракети чи шахеди не впали на наші будинки. Нам усім вистачило цих переживань. Зараз навіть маленькі діти страждають із-за цих недолюдей.

Мені було лише 11 років, коли розпочалася війна. Я не була до цього готова. Ніхто не був готовий. Зараз я із жахом згадую ті дні, коли розпочалася війна.

Я проснулася від розмови батьків. Вони говорили, що чули вибухи. Я спросоння нічого не зрозуміла. Про що вони говорили? Які вибухи?! Я запитала у брата, що відбувається. Він сказав, що почалася війна... Я спочатку не повірила, що таке могло статися насправді. Як може бути війна? Але поступово до мене почало доходити, що це ніякий не сон. Батьки пішли до магазину. На дорогах були затори, бензину на заправках майже не залишилося. Повернувшись, мама розповіла, що полиці у магазинах повністю пусті, черги величезні. Найбільше розкуповували хліб, сіль та продукти довгого терміну зберігання.

Ми дивилися новини й не могли повірити, що таке може трапитись із нами. Потім батьки заборонили мені і братам дивитися телевізор, щоб ми "не лякалися". Але ми були вже налякані.

Хто не був? Я не пам'ятаю, що було у той день увечері, усе було наче у тумані. Але ця ніч була найстрашнішою. Ніхто не знав, що можна очікувати від неї. Я боялася лягати спати. Але ніч виявилася відносно спокійною. На наступний день батьки вирішили поїхати у село до бабусі, вважаючи, що там безпечніше. Але все було навпаки.  Пробувши там три дні, ми думали їхати назад у містечко, але мій дядько переконав нас залишитися ще на один день, оскільки було трохи неспокійно. Але ніхто не знав, якою це було помилкою. Настав ранок, ми поснідали, зібралися, почалася тривога.

Я пам'ятаю, як сиділа у хаті, притулившись спиною до стіни. І тоді пролунав вибух. Він був настільки гучний, що стіни затряслися. Я підбігла до мами, мені було страшно.

Пам'ятаю, як вона розповідала, що якщо пролунає знову вибух, треба лягти на підлогу і закрити голову руками. Чому батьки повинні вчити цього своїх дітей?! Чому не можна, щоб вони просто вчили дружити, нікого не ображати, слухатися старших? Чому?! Пролунав інший вибух, слабший за попередній, але все одно відчутний. Тато забіг у хату і сказав швидко всім збиратися. Я вийшла на вулицю. Дивлюся у поле, а над ним, удалечині, застиг купол диму... Я пам'ятаю, як бабуся кричала, плакала, не хотіла покидати свою домівку. Коли ми вирушили, вже достатньо стемніло.

Доїжджаємо до мосту, а там блокпост. Нас не хотіли випускати, думали, що ми якісь окупанти?.. Усе через те, що у сусіднє село зайшли ворожі танки.

Татові все-таки вдалося вмовити  пропустити. Удома вже було трішки спокійно. За декілька днів я звикла до тривог, але все одно від звуку сирени ставало лячно. Було багато хліба, я їла його обережно. У ті дні я зрозуміла його справжню цінність. Одного дня пролунала сирена, довша за інші. Мама сказала спуститися у підвал. Так, про всяк випадок. Через хвилин десять пролунав вибух, потім ще один - це підірвали мости. До нашого містечка прямували танки. Через деякий час пролунав відбій “Повітряної тривоги” - небезпека минула.

Далі все було трохи спокійніше, не зважаючи на те, що були чутні віддалені звуки вибухів. Я боялася сидіти біля вікон, усе частіше перебиралася до коридору.

Через місяць ракета влучила у ресторан. Це була ніч, ми спустилися у підвал. З однієї сторони хотілося спати, але з іншої - щось не давало заснути. Більше вибухів не було чути.

Зараз уже минуло 2,5 роки. У мене з'явилося нове хобі - плести браслети та сітки. Це дійсно цікаво. Я люблю писати вірші, але сумно, що вже у 12 років я писала вірші про війну. Я лякаюся звуків літаків та вертольотів. Ти ніколи не знаєш, чи воно пролетить, чи впаде. Лягаючи спати, не знаєш, чи проснешся ти вранці. Зараз все частіше тривоги тривають цілу ніч. Читаючи новини, я не можу стримати сліз. Щодня помирають воїни, мирні жителі, діти...

Ми всі хочемо, щоб це виявилося лише страшним сном. Звичайним жахом. Щоб діти не малювали плакати з написами: "Повернися живим". Щоб вони навіть не знали, що таке буває.

Українці - сильна та смілива нація. Перемога обов'язково буде за нами!