Сторожук Ксенія, 10 клас, Комунальний заклад "Полтавська ЗОШ №38"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванченко Людмила Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. 996 лютого. 32 місяці пекла… 24 лютого 2022 року життя кожного українця розділилося на «до» та «після». Той жахливий ранок відклався в нашій пам’яті на все життя. Після цього все ніби в тумані: новини, переживання за життя близьких та своє, тривожні дзвінки рідним та думки глибокої ночі чи прокинешся ти завтра зранку. Увечері 23 лютого я засинала звичайною дитиною, 13-річною дівчинкою, яка добре вчиться та не має переживань більших, ніж завтрашня контрольна.

А прокинулася дитиною війни, що запитувала в мами: «Чому нас хочуть вбити?».

Прокинулася я раніше ніж зазвичай, спочатку не зрозуміла чому. Пішовши на кухню, поставила чайник і увімкнула телефон, побачила повідомлення від знайомої з Бучі: «У Києві вибухи, я не знаю що це!». Відразу написала подрузі: «Привіт, ти чула, що в Києві гучно? Думаєш почнеться війна?», і пішла робити чай до сніданку, бо збиралася піти до школи, щоб обговорити це з друзями.

Пролунало повідомлення: «Вже почалася»… Біжу до мами запитати, що відбувається, мені дуже страшно, як і всім українцям цього тривожного ранку.

Це був справді той день, коли мені настільки хотілося піти до школи, як зазвичай. Ми увімкнули телевізор, почали дивитися новини, через деякий час я звернула увагу на годинник, 7:19, а мені здавалося пройшла вже ціла вічність і мало бути хоча б 10 ранку. Настільки довго для мене тягнулися ті хвилини внутрішніх переживань. Зібравшись, я з мамою вирішили йти до бабусі, бо їй одній ,мабуть, дуже страшно, але домовилися, якщо вона нічого не знає, не казати їй, бо ми не могли уявити реакцію бабусі, яка пережила Другу світову війну у дитинстві.

Виявилося, що бабуся все знає, подивилася новини, але, на наш подив, була спокійна, сказавши, що була до цього готова, у новинах давно транслювали накопичення російських військ на наших кордонах та загострення ситуації.

Пройшло декілька днів, я сподівалася, що війна скоро скінчиться, але ні. Батьки почали думати, що, можливо, треба буде виїжджати до родичів у Львів або за кордон. Я дуже не хотіла їхати з рідного міста, де я провела все своє дитинство. Щовечора в ліжку я тримала в голові тільки одну думку: «Сподіваюся я прокинуся зранку». І вже зараз я розумію, наскільки це страшно, коли діти так швидко подорослішали, бо переживають про такі речі.

27 лютого я почала вести щоденник, у якому записувала свої думки та те, що відбувається в Україні на даний момент.

Я писала: «Почалася війна… 24.02.2022 я прокинулася від вибухів на аеродромі, потім увімкнули тривогу, це дуже страшно. Сьогодні я перший раз спустилася до підвалу нашого будинку, але мама залишилася вдома, я дуже за неї переживаю". Зараз в Україні відбувається справжній геноцид українського народу. Буча, Ірпінь – це міста, де помирають тисячі мирних людей тільки за те, що вони українці. Вони страждають, російські солдати ґвалтують жінок та дітей. Це просто не вкладається в голові, жах. Сподіваюся це скоро закінчиться…».

«Сподіваюся це скоро закінчиться…». 1000 днів, а ми все ще не знаємо, коли це закінчиться…