Лець Владислава, 11 клас, Рівненський кооперативний економіко-правовий фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Юсин Інна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - слово, яке раніше не піддавалося нашому усвідомленню і було жахіттям безсонної ночі. Наразі воно є нашою реальністю. Колишнє безтурботне життя залишилося десь далеко в закутках памʼяті… 24 лютого 2022 року, 4:50 ранку, дата, яка закарбувалася в памʼяті назавжди. Саме вона свідчить про руйнування усіх мрій, надій і сподівань.

Цей день залишив глибоку рану, яка з часом загоїться, але назавжди залишить слід у нашому серці.

За день до війни, а саме 23 лютого, приблизно о 19:30, я сиділа поруч із мамою та слухала її розмову з «дєдушкай», який живе у росії. Вони спілкувалися на тему війни. Він з впевненістю заперечував, що «нікакой вайни нє будєт». Після цієї розмови ніякого звʼязку з ним ми більше не підтримуємо. Приблизно, по обіді, першого дня повномасштабного вторгнення, мені повідомили новину, аби я поспіхом зібрала найнеобхідніші речі, бо ми вирушали на якийсь час до Польщі, де живуть наші родичі.

До кордону ми доїхали доволі швидко, але хто б знав, що нас чекало далі...

Чотири доби ми перебували у безкінечному потоці автівок, пішоходів, серед напруження, відчаю та незнання того, що буде далі.  В цій реальності люди реагували досить емоційно: бійки, сварки, плач дітей, але водночас згуртованість, взаємодопомога та людяність. Не можу сказати, що цей час був надто нестерпним для мене, але переживати ці дні знову я б не наважилась. Коли ми приїхали до нової країни, нас зустріли привітні люди, які висловлювали свої співпереживання, та допомагали усім, чим тільки могли.

Тут я була півтора місяці, і хоч як було «солодко» жити, ми разом з мамою прийняли рішення вертатися додому, до рідної України.

Квітень-травень 2022 року: перебуваємо в готелі у тій же Польщі, бо вже на світанку, вирушаємо у дорогу. Телефонний дзвінок, тихе «-Ало?». Це був мій дядько, який чималий період працював за кордоном ще за кілька місяців до війни. Він подзвонив, аби попередити нас, що також повертається до України, і йде добровольцем на фронт.

З того моменту я почала усвідомлювати реальну ситуацію, яка відбувається навколо. Відговорити його було немовжливо, тому залишилося тільки прийняти цю реальність.

Повертатися додому не було ніякого страху. За кілька днів вже звикла до такого життя і не уявляла себе десь за межами України.  Дні пролітали, немов хвилини, і з кожним наступним все гірше й гірше ускладнювалась ситуація в нашій країні. У серпні, мій дядечко проходить навчання на полігоні Рівненщини. Нашого воїна відпустили додому зібрати речі, оскільки мали переводити на інше місце служби.

Сподівання “з тріском розбилися”, жахливі роздуми не давали спокійно засинати.

Я намагалася знайти щось, аби виплескувати свої емоції, аби передати свої почуття, і раптом, знаходжу те, що справді мені допомогло, - вірші. Саме в поезії я можу сказати усе, про що мовчу, про що переживаю, та про що так люблю. За останні місяці знову почала відчувати радість, дні здавалися не настільки похмурими, бо я вже звикла до такої буденності, знову є надія…!

28 грудня був перший бойовий вихід мого героя на захист міста фортеці-Бахмут, за що пізніше отримав нагороду, а далі, безкінечні години чекання, коли він вийде на звʼязок, і вже 6 січня 2023 року заповітне: «Привіт, мої рідні, я живий!».

На початку літа цього року уся бригада мого дядечка була переведена для оборони міста Часів Яр.

24 червня 2024 року, 17:51, приходять погані новини. Хутко збираюся та їду у відділок поліції. Зі сльозами на очах чекаю на своїх рідних, і знаю, що після цієї новини, ще кілька днів не зможу виражати жодних людських емоцій. Мій Саник безвісти зник...! Людина, яка є для мене частиною Всесвіту, давала стільки батьківської турботи, тепла, стала моїм найкращим другом у житті, тепер в статусі безвісти зниклого…

Це біль, невідомість, безкінечні запитання, але водночас надія, віра, що знову обійму дорогу мені людину, тупий біль пронизує усе тіло, а розум не хоче прийняти реальні речі…

Моє есе схоже на хронологічний щоденник особистих роздумів та переживань. Точно знаю одне: війна - «пекло» на землі, яке забирає найдорожчих, ламає життя, руйнує родини. Вся Країна на колінах, щодня  проводжає воїнів «на щиті», в останню дорогу, омиваючи слізьми просякнуту кровʼю землю. Небесних янголів стає все більше, а біль втрати всеосяжний…!