24 лютого 2022 року ми прокинулися від вибухів. 2014 рік нікуди з пам’яті не дівся, тому з самого початку було зрозуміло, що це за вибухи. Я була вагітна, тому в березні виїхала до Дніпра. Вже там у вересні народила сина, і ми залишились у Дніпрі.

Ми виїжджали автобусом, тому було легше. Ми були в Дніпрі ще до вибуху на Краматорському залізничному вокзалі, а моя колега потрапила під той обстріл. Це нас дуже злякало.

Сподівались, що все швидко закінчиться, але потім уже було зрозуміло, що це не два-три тижні. До цих пір в шоці. Роботи немає, я в декреті. Бабуся і дідусь залишилися в Дружківці, там ще їхній син старший з невісткою. Це я виїхала раніше, бо там не було ні лікарні, ні лікарів. 

У Дніпрі я купувала ліки і відправляла машинами, які їхали в бік Донеччини, бо на той момент ні Нова, ні Укрпошта не працювали. Ми купували багато ліків для всіх знайомих. Чотири дні ходили по аптекам і скупляли все, що можна було, бо в дідуся сахарний діабет, і ми купували з розрахунком на три місяці. Ближче до вересня у них почалися поставки в аптеки, йому почали видавати ліки у лікарні. Мені багато допомагали фонди з памперсами для дитини. 

Коли ти в чужому місті нікого не знаєш, то добре, що можна звернутись до офіційних фондів і дізнатися хоч як до них дійти. Це зараз ми вже знаємо, куди звертатися. А на початку дуже багато допомагали волонтери.