Сідаш Софія, 11 клас, Ізюмський ліцей № 6 Ізюмської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лисенко Вікторія Семенівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сонячний день. Ліцей. Однокласники. Підготовка до виступу. Танці. Посмішки. Безтурботні прогулянки. Саме таким для мене був день двадцять третього лютого дві тисячі двадцять другого року. Один із найкращих та найщасливіших днів, коли не треба було думати про ракети і прильоти. Тоді у моєму розумінні слово гради означало крижані градини з неба, кинжали – засоби самооборони, а шрапнелі – це невідоме слово, і, чесно кажучи, я б віддала все, аби ніколи не знати їх справжнього значення.

Страх. Біль. Паніка. Страждання. Сльози. Розлука. Туга. Несправедливість. Все це прийшло разом з війною, ніби грім серед ясного неба, до кожного українця вранці двадцять четвертого лютого.

Заціпеніння. Невіра. Саме такі перші почуття були у кожного з нас. «Як так? Чому? Можливо це сон? Це все трапилося з нами?» – питання, які роїлися в голові українців того ранку. Ми всі вірили, що таке жахіття не триватиме більше кількох днів, адже це було нонсенсом для двадцять першого сторіччя.

Жахливо те, що все виявилося реальністю.

Першим найтяжчим випробовуванням для рідного Ізюма була ніч третього березня, коли російська авіація скинула бомби на житловий будинок і вечірню школу. Я все це бачила, чула, відчувала, боялася. Була настільки морально та фізично виснажена, що в підвалі, притулившись до тата, спала, крізь сон чуючи вибухи. Мама весь цей час сиділа мовчки, обхопивши голову руками, це було страшніше, аніж крики. В підвалі було настільки холодно, що ми вдягали декілька шарів одягу та куталися ковдрами.

Їжі майже не було. В перші дні про неї мало хто згадував. Це вже потім ми доїдали залишки “довоєнного”. Зв’язок ледь пробивався, але додзвонитися можна було.

Ввечері шостого березня відбулися перші перемовини між владою та загарбниками. Точніше – ультиматум від руських. Ми з надією чекали правильне рішення. Але після дзвінка хрещеної, серйозної розмови з нею, тато прийняв рішення переховуватися у підвалі; зауважу, нас було одинадцятеро.

Просиділи ми там найдовшу ніч у житті ( так мені тоді здавалося), і тільки о шостій ранку, коли ми зібралися виходити зі схованки , почалося справжнє пекло.

Це було найтяжче випробування для моєї вулиці, оскільки обстрілювали з танків саме її. Я кричала, плакала, благала Бога вберегти мене та батьків. Пам’ятаю, як промовляла: “Все буде добре, все буде добре”. Безкінечно повторювала цю мантру.У той момент я цінувала життя як ніколи, мені було страшно, здавалося, це мої останні хвилини життя , коли я бачу тата і маму.

Десь о одинадцятій ранку ми вийшли з підвалу, по нашій вулиці їхали на танках російські солдати. Вони стріляли з автоматів, декілька разів об’їжджали квартал, щось вигукували.

Згадала Ліну Костенко:

...По дорогах повзуть розчепірені танки.

Причаїлася свастика в літері Zet.

А ще світяться хатки в зимовій завії.

Ще не знає ніхто, що йому на роду. ...

Виявилося, що тільки два будинки, наш і сусудів, відносно вціліли. Інші частково або повністю були зруйновані, усіх охопив жах і заціпеніння. Ніхто не міг повірити в те, що сталося.

Шість місяців окупації для мене промайнули як у тумані, я не пам’ятаю майже нічого, оскільки всі дні були однаковими.

Не було ні світла, воно з’явилося в другій половині травня, ні води, її у нас не було весь час, тато з дідусем ходили по воду, ні газу, ні зв’язку, нічого… Магазини не працювали, їх розмародерили, декілька тижнів їжі взагалі не було, ми гуртувалися, допомагали один одному, ділилися. 

У нашому будинку - холодно, я спала з батьками, щоб зігрітися. Та ні, я просто боялася залишатися сама, мені необхідно було відчувати рідних на дотик. Так спокійніше.

Готували їжу у старовинній бабусиній печі, грілися біля теплої грубки. Я пам’ятаю, коли не було солодкого, я їла хліб з варенням, цукор також був делікатесом. Пізніше сміливці їздили в Куп’янськ, закуповували продукти та продавали їх по захмарним цінам. Вибору не було, купляли, запаси не вічні. Звісно, з часом місто трохи цивілізувалося.

Яскравим теплим спогадом у ті дні для мене, як писав Осип Турянський у своїй повісті “Поза межами болю”, тією “іскрою сонця”, були вечірні походи до моєї однокласниці та подружки, до речі, наші батьки також дружать.

Вона не дозволяла мені занепасти духом, стала моїм особистим психологом, підтримувала і ніколи не засуджувала. Мабуть, якби не вона, я стала б психічно неврівноваженою людиною. Чуттєво і правдиво такий період описувала Ліна Костенко у своїй збірці “Мадонна Перехресть”, наголошуючи, що на український народ звалилося нове життя, нова епоха:

Не дуже людям думалось про честь,

усе хотіли хліба і видовищ.

Колись була Мадонна Перехресть.

Тепер у нас Мадонна Бомбосховищ.

Вранці десятого вересня щось сталося. Люди бігали, метушилися, сперечалися. Окупантів, як виявилося, в місті вже не було. Деякі бачили, як вночі «велика» руська армія тікала, залишаючи свої речі, деяку техніку.

Ввечері у місто зайшли українські війська, робили зачистку по вулицях, обходили всі домівки. 

Я згадую минулі дні, як страшний, болючий і жорсткий сон. Тоді, до деокупації, ми не жили, а існували, задовольняючи базові людські потреби та постійно чогось чекаючи. Після звільнення у місті поновився зв’язок, через місяць увімкнули світло, дали газ, а в грудні - воду. Життя потроху почало налагоджуватися. Це був складний період для всіх нас, але ми пережили його й довели, що українці- незламні.

Місто Ізюм вистояло цю хвилю, воно з гідністю протистояло російським терористам. На жаль, загинуло багато мирних мешканців, більшість будинків -зруйновано, а їх мешканцям ніде жити. Багато ізюмчан виїхали за кордон. Деякі вже не повернуться до своїх домівок.

З приходом українських військових Ізюм вдихнув на повні груди, потроху почав розквітати.

Я хочу висловити вдячність нашим мужнім захисникам і захисницям, ЗСУ, які боронять Україну . Ви – герої! Ви - наша сила, міць та опора!