Лисиця Дар’я, 9 клас, Жашківський ліцей № 1 Жашківської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Булавка Юлія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Цього ранку ми прокинулись не від звуку будильника, а від слів мами, що почалась війна.  У моїй голові звучало безліч запитань, на які я, на жаль, не могла дати жодної відповіді. Мама  з тривогою в очах, бігала по квартирі та збирала речі. Ми з сестрою також намагались узяти все необхідне, але в той момент не розуміли, що потрібно, а що ні, тому просто згорнули речі з полички в сумку. Зібравшись, ми зачинили двері нашої квартири, але в ту мить  навіть не могли уявити, що це було в останнє. Ми виїхали з селища  близько 9 години ранку.

По дорозі до Великих Копанів  зустріли колону танків, на яких сиділи наші військові, котрі невдовзі були розстріляні ворожою авіацією біля Брилівки.

На заправках збирались великі черги автомобілів. Біля аптек люди стояли  аж на вулиці, готівки ніде неможливо було зняти.  Я  постійно плакала і спостерігала за цим жахом через вікно нашого автомобіля. Навколо все було сірим, страшним і гнітучим, ніби ми опинились в зоні Апокаліпсису.

І ось нарешті я побачила рідне серцю місце -  вулицю моїх  дідуся і бабусі. Вони схвильовані та збентежені зустріли нас на своєму подвір’ї.  В обіймах дідуся я відчула якесь полегшення і захист.

Ми дуже надіялись, що сюди війна не дійде. Але наші надії були марними.

На той час у  будинку жило 11 чоловік . Кожного вечора ми  затуляли вікна картоном для світломаскування і постійно бігали у підвал, коли йшла наземна техніка або лунали вибухи. Найважче було спускатись у підвал нашій 80-ти річній бабусі і маленькому 2-х річному племіннику, адже зазвичай сигнали тривоги в нас звучали, ми починали бігти в підвал, коли вже лунали вибухи.  

Здавалося що вони були в нас на подвір’ї, ніби шматочки землі і каміння сипались на наше сховище.

Для нашого комфорту дідусь у підвал заніс ліжко, електрообігрівач і зробив лавки, щоб бабусі могли сидіти, адже іноді ми знаходились там до ранку. Та коли 8 березня  село залишилось без світла, а відповідно  без води і зв’язку, життя ставало нестерпним. У магазини перестали завозити продукти. Домашні запаси теж почали закінчуватись. Бабуся щодня пекла коржі, замість хліба.

Пам’ятаю, як одного разу  дядько приніс  батон, дорослі його не їли, а різали нам по шматочку. Який же він був смачнесенький!

Так як не було світла і не працював насос, води в хаті, звичайно, теж не було. Дідусь налагодив  на вулиці буржуйку,  і там ми великою каструлею гріли воду для купання і прання, а також готували їжу. Запаси засобів гігієни теж почали закінчуватись. Мама заплітала нам із сестрою волосся в колоски  для того, щоб як можна довше голова була чистою.  

Кожного разу, коли ми сиділи в підвалі і лунали вибухи,  матуся затуляла своїми руками мої вуха і тихенько шепотіла молитви, щоб ми тільки вижили.

18 березня в наше село зайшли окупанти. Ми вирішили виїжджати. Обклеївши машини надписами «Діти» та  обвішавши їх білими стрічками,  наша колона приготувалась до виїзду, але того дня нас не випустили із села. Наступного ранку була нова спроба і ми все ж таки виїхали. Скільки ж радості було в нас, коли  нарешті дістались до  українських постів. Усі  люди плакали і обіймались з військовими.  

До кожної машини мужні захисники  підносили солодощі. Ми раділи , бо були голодні.

Переночувавши в Миколаєві,  вирушили далі.  Свій спокій  знайшли в чудовому місті Жашків, у якому живемо і зараз. Але я щиро вірю, що настане той час, коли ми знову відчинимо двері нашої рідненької квартири!