«Ми сиділи у льохах, снаряди літали над головами», – згадує Валентина Жиленко. Бойові дії стали для неї великим потрясінням, було дуже страшно. Вона спускалася в укриття до сусідів, які спеціально обладнали льох, щоб там можна було перебувати під час тривалих бомбардувань. Якось Валентина Іванівна працювала у дворі, а на сусідньому городі вибухнув снаряд, і вона дивом залишилася живою. Люди в її селищі чують стрілянину щодня, але радіють, що бої йдуть десь далеко.

Нині Валентина живє у доньки, бо нещодавно впала та зламала стегно. Мріє про те, щоб закінчилася війна і вона почала жити так, як раніше.