Гринько Вікторія, 14 років, Луганська область, Сватівський район, село Дем’янівка, Дем’янівська гімназія, 9 клас

Вчителька Ландарь Людмила Іванівна

Один день – це багато чи мало? Це так мало для життя і так багато для горя. Людське горе не можна виміряти вагами, його розумієш тоді, коли бачиш страждання, сльози, втрати, особливо коли воно тяжким тягарем лягає на плечі твоєї сім’ї, твого народу.

Не один раз слухала розповіді про війну, але й гадки не мала, що настане час, і ми самі побачимо, як гинуть люди від куль і стогне земля від вибухів. Майдан 2013… Небесна сотня 2014, а далі АТО на всьому сході України. Люди довго не розуміли, що відбувається.

Я пам’ятаю, як повз наше село їхали колони танків. Для мене це виглядало, як якась комп’ютерна гра. Ми з друзями бігали навіть до ґрунтової дороги, по якій рухалась колона, щоб подивитися зблизька на військову техніку, яку в реальному житті ніколи не бачили. Декілька танків зупинилися в яру біля села, як ми потім дізналися, у них щось зламалося. Місцеві жителі, звісно, пішли на допомогу.

Один дідусь спілкувався з тими військовими (хоча вони й неохоче йшли на розмову) і дізнався, що колони йдуть в напрямку Луганська. З тієї пори все частіше чула слово «війна». Батьки постійно слухали новини. Я бачила, що мама крадькома витирала сльози. На моє запитання, чому вона плаче, відповідала, що щось в око попало. Майже кожного дня ми чули вибухи, все частіше над селом літали гелікоптери; а одного вечора почали дрижати шибки. Коли ми вискочили з хати, то побачили, що низько над нами пролітали реактивні літаки.

Одного разу я почула розмову батьків, вони дуже переживали за тітку з Луганська, яка вже більше тижня не виходила на зв'язок. Вони не знали, що й думати, бо всі ЗМІ розповідали страшні новини.

Біль, страх ходив навколо нас, не давав спокійно спати. І ось одного літнього вечора, коли всі збиралися спати, двері в будинок відчинилися від потужного вибуху. Ми повибігали на вулицю і на нічному небі з боку міста Сватове побачили криваву заграву. «Ось воно і до нас дійшло», – сказала мама. Вибухи стали все гучніші. Повибігали на вулицю сусіди, почали схвильовано перемовлятися. Серед людей почалася паніка, вони стали зносити речі в погріб на випадок, якщо доведеться ховатися від бомбардування. Тато подзвонив знайомим у Сватове, намагаючись з’ясувати, що ж відбувається. Додзвонившись, дізнався, що це вибухають снаряди на складі боєприпасів; мешканці Сватового тікають з міста.

І тоді я зрозуміла, яке страхіття відбувається навколо нас. Уявляла, як серед ночі людям доводиться покидати домівки з маленькими дітьми, старенькими батьками. Я наче стала дорослішою, мій розум почав сприймати, що війна десь поруч. Але й до сьогодні не можу зрозуміти: навіщо? Територія? Гроші? Влада? Невже кров, сльози, зруйновані міста і села, дитячий плач приносить комусь задоволення?

Зупиніться, люди, благаю!

Подивіться ви навкруги.

Україна від болю страждає –

Гинуть доньки її і сини.

А чи варта отая причина,

З якої почалась війна,

Щоб плакали діти, страждали дорослі,

Стогнала від болю земля?