Драпей Ангеліна, 11 клас, Бородянський академічний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шульгач Лариса Степанівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Про війну я чула від бабусі: про ту, далеку війну… Читати книжки, дивитися кінофільми про неї мені не подобалося: не сучасно, не цікаво. Життя йшло своїм шляхом, хоча воно у нас не було останнім часом легким: COVID-19, дистанційне навчання, але це, як виявилося, ще дрібниці.

Ранок 24.02.2022 року, здавалося, буде таким, як і попередні. Але, коли я розплющила очі, щось пішло не так: заплакана матуся, стурбований татусь, сестричка, що ще спала, хоч треба було збиратися в школу,  до якої вона вперше  пішла у вересні цього року і, підбираючи слова,  мама сказала: «Доню, почалася війна». У цю мить увесь світ пішов шкереберть.

А як же школа, як друзі?.. Тисяча питань постала в моїй голові, на які ніхто не міг дати відповідь у ту хвилину. Хвилину, яка зруйнувала весь мій безтурботний, мирний світ.

А ось і початок вторгнення… Виснажені страшними подіями, ми були змушені спуститися зі своєї квартири дев’ятиповерхового будинку до підвального приміщення моєї бабусі, яка також жила неподалік від центральної вулиці, по якій довгими колонами тягнулася важка ворожа техніка на Київ. Мій тато в цей страшний час допомагав тим, хто не зміг знайти сховище, забезпечував людей водою і їжею. Потрапивши під обстріл, отримав контузію від безжального пострілу снаряда із танка, але продовжував допомагати іншим.

Страшно, здавалося б… А йому – ні. Страх…Сльози…Крик…Безвихідь… Нестерпні вибухи, постріли, авіанальоти, безжальне полум’я охопило мою рідну Бородянку.  Як бути далі?.. Чи настане завтра?..

Батьки вирішили виїжджати з містечка, адже вони несли відповідальність за двох неповнолітніх доньок та літніх батьків. І почалось жахіття: куди їхати, де ховатися, як вибратися із цього пекла… Мій спокійний світ було миттю знищено і ким – сусіднім «братнім» народом. Дорога була суцільним жахом, всі кудись їхали, лунали постійні постріли, вибухи, діти плакали, а головне, що дорослі тривожилися, не знаючи, що їх чекає попереду.

Так почалися перші дні війни, яку розпочала росія.

Вінниччина зустріла нас тепло й привітно. Із турботою й розумінням відчинила нам двері привітна літня жіночка і запросила пожити в неї. Начебто все добре, спокійно, затишно, але все мені було тут чуже: і люди, і школа, і помешкання. А головне – з нами не було тата, який був зобов’язаний  повернутися назад, щоб продовжувати захищати Київщину, і ми мусили давати раду самі собі. Моя матуся за певний час дуже змінилася: схудла, у волосся «уплелася» перша сивина. Я як могла допомагала неньці і стареньким дідусю й бабусі. Час летів, ми з очікуванням ловили всі новини про своє селище.

Врешті-решт мою Бородянку деокуповано, і ми вирішили повернутися назад. Коли настав цей очікуваний момент, я не спала цілу ніч, все мріяла про те, якою буде зустріч із близькими, із друзями, із моєю маленькою батьківщиною.

І ось я вдома… Але що сталося з моїм рідним селище?!. Бородянко… Моя рідна багатостраждальна Бородянко! Будинки розбомблені ворожою авіацією, все потрощене, розвалене. Я і в страшному сні не могла уявити такої руйнації, наче опинилась у картині жахів!

Так оце той «братній руський мір!?»

Але час брав своє… Ми навели лад у  квартирі, помалу відновили своє житло. Життя начебто набирало повсякденного ритму. Все б нічого. Я ходжу до школи, вчусь; це останній рік мого навчання. Та часті тривоги, руйнація наших міст, сіл не дають мені спокою. Який буде мій подальший шлях?

Мене просто обурює, як могла одна страшна людина «вкрасти» в мене щасливе дитинство, спокійну юність?

Багато питань, на які я не найду зараз відповіді, може, згодом все стане на свої місця. А зараз… Зараз я намагаюся бути оптимісткою. Бородянка потроху відбудовується. «Відбудовуюся» і я… Життя триває…