Війна увірвалася в наше життя, коли я була вдома. Перший вибух застав мене зненацька: я просто завмерла, не розуміючи, що відбувається. У цей момент мій звичний світ завалився, і страх заповнив усе навколо. Снаряди прилітали у сусідні будинки в перші дні війни. Стояли побиті машини.

Я з онуками та дітьми сиділа в коридорі, потім ми пішли в укриття дитячого садка. Туди поставили дитячі ліжка, на них ми спали дві ночі. Магазини й аптеки закрилися майже відразу. Люди в паніці забирали з полиць усе, що могли, а хліб зник майже миттєво. Банкомати перестали працювати, і здавалося, що всі звичні правила перестали діяти.

Жити стало важко. Кожен день був наповнений очікуванням нових ударів, страхом за себе і близьких. Ми ховалися в підвалі, намагаючись зберігати спокій, але тривога не відпускала. Іноді здавалося, що я не витримаю - що мені не вистачить сил прокидатися під звук обстрілів.

Нашу вулицю розбили сильно - будинки перетворилися на купу руїн. Я довго не могла зважитися виїхати, сподіваючись, що все обійдеться.

Але коли стало зрозуміло, що це не просто страшний сон, а нова реальність, я зрозуміла - треба рятуватися. Мене з родиною вивезли волонтери. Зараз я живу в Черкаській області. Чекаю миру та закінчення війни.