Дарина Горобець, 10 клас, Іванівський ліцей Іванівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області
Вчитель, що надихнув на написання есе – Готенко Тетяна Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Як і для всього населення нашої країни, це була війна…
24 лютого 2022 року я була дівчинкою дванадцяти років, яка будувала свої плани, мріяла про завтра, забувши про вчора.

А що отримала? Боязнь того, що через годину або менше може не стати когось із рідних.
Мені було байдуже, розумієте? Байдуже, що буде зі мною, не байдуже — на сім’ю. Як я зможу жити спокійно без когось із них? Де я буду, якщо не з ними?

Ви ж хочете почути мою історію — я не побоюсь проповідувати ті звірства та дитячі рани душі.

У той зимовий день я встала рано від дзвінка на телефон від бабусі — мовляв, у онучки її сестри чоловіка забрали на війну. Сонна, я не осмислювала, що відбувається. У кімнату зайшла тітка, її уста говорили...

— Безпілотники збивають... — а далі все як у тумані.

Вона вийшла, але повернулася дуже швидко. Тепер її обличчя спотворював жах, і вона промовила:

— Харків... Маріуполь, їх атакували.

Що..? Де..? А як..?

Руки намацали телефон, миттєво я зайшла в чат з однокласниками, і знаєте, що я писала? Не повірите...

— Люди, а мене в школу не пускають.

Дивно, що саме це, так? Мені теж. У той момент я хотіла бути поруч з усіма. Іти до школи, куди ще вчора не хотіла через ту прокляту контрольну з математики. Але в той день була готова написати їх сотні.

Перші вибухи було чути незвично і до болю тоскно, що світ ось так перевернувся.

Знаєте, що я побачила, коли під час окупації вперше вийшла на вулицю, саме зі двору? Обламані гілки, битий асфальт, світ здавався сірим. А ще кілька тижнів тому він сяяв. Сяяв, як зірка в небі, що не гасне, освітлює ніч, як путівна зірка.

А тоді був коридор — темний, де лише вдалині мерехтіла тьмяна лампочка. І ти біжиш, біжиш до світла, але все марно. Воно все далі, а коридор довший. Ті стіни стискають, тривога давить.

Точка світогляду перевернута на всі 180°.

По вулицях ходять незнайомі мені раніше обличчя у формі й встановлюють свої порядки: як і де кому жити, скільки говорити і якою мовою.

Я буду чесна — мені не було страшно, але сльози самі лилися, а тіло пронизувало неописуване почуття, яке було незнайоме.

Та ніч, коли знову летів якийсь літак і щось скидав, я пам’ятаю руку брата, яка схопила мене і потягнула до себе, обіймаючи й притискаючи. Голос з іншої кімнати кричав:

— НА ПІДЛОГУ! ВСІ НА ПІДЛОГУ!

Середній брат ліг на живіт і накрив голову руками. Шибки майже не летіли. Несвідомість — сама падаю на холодний лінолеум і повторюю все, як кажуть.

Якось, до окупації, ми з сусідами виїхали в інше село — то був ковток свіжого повітря. Там було так спокійно. І зорі... Зорі сяяли, наче я їх уперше побачила. Вони були такі далекі й такі вільні... Я заздрила їм, що десь там, у космосі, вони блимають свободою.

А повертались уже... уже коли орки заходили до нас. Що пам’ятаю — сирий погріб, обстріли. Хотілося додому, у своє тепле ліжко, і зробити ковток теплого чаю.

Одразу після окупації, коли ті потвори покинули наше село, до нас приїхали військові. Ті, яких не потрібно було боятися — то були свої.

Неодноразово нам привозили гуманітарну допомогу. На серці теплішало, коли розуміла, що є люди, яким не все одно на чуже горе і які готові допомагати.

Дякую.

Зараз ті дні відблискують так... наче то була не я, а персонаж фільму. Не знаю, в голові не вкладається, як ми те пережили.

І це не був сон. Це була наша реальність. Реальність, якої я не хотіла.

Вони, орки, називали це — «допомогою».

А яка допомога? Ні я, ні мої родичі, друзі — ми того не просили.

Мені зараз всього 15, тоді було 12. Я хотіла жити, а не ховатися між бетонними холодними стінами під землею, боячись, що зараз все навколо згорить, люди помирають, снаряди падають і знищують усе, де ще вчора кипіло життя, де сміялися люди, де насолоджувалися повітрям, де сонце світило у вікно.

Я не визнаю такий світ. Світ, який я хочу, — без війн. Де всі разом сміються, поважають одне одного. Той світ, який вони хочуть, не можна нав’язати силою — його потрібно заслужити.