Барбін Богдан, 9 клас, Сумський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 10 Сумської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Хвостик Лариса Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ви не думали, що людина народжується з певною метою? Кожен має жити для чогось? Я став часто про це розмірковувати. Мабуть, поштовхом стали страшні події, які торкнулися не просто Україну, а весь цивілізований світ, що став жертвою агресії з боку дикого племені,  яке навіть не хочеться називати.

Ніколи не забуду перші хвилини, коли мама шепотіла про щось, а бабуся зі сльозами читала молитву на колінах. Батько, який збирає речі, цілує сестру, тихо підходить до мене.

Чому? Чому саме ми і саме зараз, коли життя ніби налагодилося, я гарно навчаюся, мене цінують однокласники, і все повинно бути інакше, але не зі мною. Яка несправедливість!

Перші дні мама ні з ким не розмовляла, постійно телефонувала батьку, а він… він на фронті. Я не можу дивитися на своїх рідних, мене постійно охоплює жах, спина волога від розпачу і хвилювання. На початку ще вірив, що ненадовго, ось тиждень, максимум два, але час збігає, від батька все менше звісток. Декілька разів повертався, обіймав усіх, довго тримав в обіймах. Високий, мужній, він справжній козарлюга, який народжений для того, щоб стати захисником рідної землі. «Ти відповідальний за всіх»,-  не забуває повторювати постійно.

Я не хочу, ще малий, хочу бігати, грати в танчики, ганяти у футбол, ладно, вчити математику, тільки не це!

Мама в місті не витримала, одного ранку забрала нас усіх і повезла на старенькому авто в село. Бензин дав сусід, сказав, що нам потрібніше. І почалося наше життя під обстрілами. Як вияснилося пізніше, саме в місті й було більш безпечніше. Я бачив танки, що йшли повз нашу хату. Вона підстрибувала, але усіма силами пручалася, щоб не зіскочити з місця. А потім почалися обстріли. Спочатку ми ховалися постійно в підвалі, потім майже перестали, бо довго там не висидиш- холодно.

Не працювали аптеки, магазини, ледь від хвороби не померла бабуся, бо просто ніде було купити ліки. Виїхати не могли- навколо окупанти, а ми у пастці.

Гроші швидко закінчилися, від батька не було звісток, був час, коли ми ввечері просто пили воду з варенням, бо хліба не було. Я тоді, пам’ятаю, вигадував різні історії сестрі та розповідав, поки вона не засинала, щоб менше хотіла їсти.

Коли окупантів вигнали, життя налагодилося. Усі повеселішали, почали з‘являтися продукти, ліки, потроху нормалізувалась якась робота в людей. Я намалював  і написав листа з подякою нашим захисникам і по акції Укрпошти відправив у Київ, а потім звідти люди уже відправили тим воїнам, кому вони вирішили за потрібне.

Невдовзі ми повернулися до міста, побачили батька. Але той час я запам’ятаю надовго. Потрібно було народитися, щоб пригодитися!

Тільки той, хто зміг пережити важкі часи, відчуває вдячність за захист і допомогу. Я сьогодні  розумію, що кожен новий день – це дар, і що свобода та спокій мають безцінну вартість. Буду завжди пам’ятати тих, хто поклав життя заради миру, народився для того, щоб я жив!