Мені 36 років. Я мешкав у Маріуполі. Виїхав з мамою 24 березня. Наша квартира згоріла. Добре, що нас тоді не було вдома.

Я мешкав у мікрорайоні Східному, на виїзді з міста. Неподалік знаходилися блокпости ЗСУ. Зранку 20 лютого були удари по них. Через день обстріли повторилися. 25 лютого ми переїхали в центр, орендували там квартиру. А наступного дня перебралися до маминої подруги у Приморський район.

Одного разу волонтери від Фонду Ріната Ахметова привезли хліб. Військові привозили воду людям похилого віку. Я  набирав воду зі ставка. Ходив по неї й по дрова під обстрілами. Їли двічі на день суп, який я готував біля під’їзду.

Ширилися чутки, що можна дістатися до Мангуша, а звідти на таксі доїхати до Запоріжжя.

Ми вирішили спробувати вибратися, бо у місті ставало все небезпечніше. У двір прилетів снаряд – одна людина загинула, ще четверо отримали поранення.

Дійшли до першого російського блокпосту. Окупанти перевірили телефон, переконалися, що в мене немає татуювань. Після блокпосту ми пройшли ще десять кілометрів, а потім нас підвезли до Мангуша. Ні таксі, ні автобусів до Запоріжжя не було. Передбачалася евакуація лише в росію. Ми переночували у підвалі лікарні, а вранці вийшли до дороги. Нам пощастило: зупинився хлопець, що їхав із Маріуполя і підвіз нас. Він був пожежником. Ми проїхали понад двадцять блокпостів. На кожному окупанти змушували нас роздягатися, перевіряли.

Зараз ми мешкаємо в Одесі. Обрали це місто, бо тут живе мій старший брат.

Я вважаю, що вихід на кордони 1991 року не стане завершенням війни, а лише її активної фази. Поки існуватиме росія, Україні не буде спокою.