В лютому 2022 року було звичайне життя. Про війну ми дізналися з новин. Це було шоком. Ніхто не міг повірити, що почалася війна. Чоловік казав, що нам потрібно поїхати з речами до родичів. Вони у своєму будинку мешкають. Але це не сприймалось всерйоз. Ще до тями не могли прийти. Мабуть, у березні ситуація ще не сприймалась як серйозна. Швидше як щось неможливе. А коли у квітні у нашій громаді, у нашому місті почали закриватись магазини, банки погано працювали, ми зрозуміли, що це все всерйоз. 

Ми виїхали у квітні 2022 року, коли стався вибух на залізничному вокзалі у Краматорську. Поряд з нами! Була страшенна паніка. І це стало для нас поштовхом для евакуації. 

Спочатку ми поїхали аж у Одеську область, але там ситуація була теж нестабільна, вибухи. Тому ми зараз знаходимось у Павлограді. Теж неспокійно. Я вважаю, що нині в усіх містах України неспокійно. Тому кудись евакуюватись, навіть і не знаю, куди.

Ситуація у країні шокує. Нестачу води, газу, холод можна перенести. Все це людина може витримати. А коли гинуть мирні люди, діти – це жахливо. 

Всі ці прильоти, напруга психологічна. Новини шокуючі. У родині всі в напрузі, переживають. У нашому місті, дай Бог, щоб наші військові нас обороняли, немає такої ситуації як у Бахмуті чи Маріуполі. Але ж це біля нас і ми постійно боїмось, що лінія фронту буде десь поряд з нами і ось-ось і у нас буде таке. Тому ми постійно хвилюємось, що нам знову доведеться кинути своє помешкання.

Ми дуже хочемо, щоб війна закінчилася якомога раніше. Найбільші мрії у всіх спільні - це мир і здоров'я. На мою думку, у людей зараз немає інших бажань. Щоб закінчилась війна і люди могли жити, як і раніше, - спокійно, без страху. Долетіло, прилетіло, десь знову бахнуло. Ти постійно у напрузі. 

Хочемо дуже, щоб наш український народ витримав труднощі, через які ми зараз проходимо.